Де гнуться в річку верболози...
де Місяць вічний...
гіркі лила дівчина сльози...
кропила відчай...
Під ребра сипались неначе,
зірки небесні!..
Та щось не так... За милим плаче...
- Час стер їх весни...
Обняв її холодний берег
теплом минулим...
І шепотіли щось дерева...
- Їх не забули!..
Під віттям верб була щаслива...
- Це ж їхнє місце!
Хоч час спливав, кохала мила...
Та грів... лиш Місяць...
Прийшла сердешная додому
з вінком образи...
Упала тінь її додолу...
з душею разом...
29.04.2021 г.
Фото з інету.
Под вербами.
Где ивы ветвь к воде касалась,
где Месяц млечный,
девчонка слез лила немало
сквозь боль сердечка...
Здесь с милым в вербах были вместе...
- Здесь место встречи!..
Она его была невестой...
средь чувств не вечных...
Обнял ее холодный берег
теплом ушедшим...
Теплом исчезнувших материй...
- Назло всем бедам...
Казалось, к не’й звезда упала
из поднебесья!..
Но всех желаний было мало...
- Ушли их весны...
Покинула девчонка берег...
с венцом обиды...
А боль ее никто не мерил...
- Душе лишь видно...
2.05.2021 г.
Фото из инета.