Дитиночко,
з виколотим оком і закривавленими губами,
Що ледве рухаєшся, на березі лютого моря,
З останіх сил тримаєш знесиленими пальчиками руку мами,
Чий крик тепер чують й місяць, і сонце і зорі,
Чий крик страшніше звуку сирен і поховальних оркестрів,
Що всі аж беруться за ніж, щоби відрізати собі вуха,
Аж матері серце самій проходить та зброя.
Як же дитину цю поміж вогню би провести,
Крізь ці всі ломані кості, загорену кров,
Крізь цю всю розруху...
Вимолити б в Бога її, не зупиняючи молитв ні на мить,
Нарешті вже звідавши ім'я по-Батькові, Сину й по-Духу,
Тепер то вже від руки, а не так офіційно і бюрократично молить,
Пізнаючи, наскільки у цім Великоднім посту,
Цьогоріч так жорстко і туго.
Крики дитини облетіли тричі поверхню Землі,
Здіймаючи хмару і пил, аж закрили ті сонячне світло.
Як побудились від крику й інші діти малі,
Й наче смоковниця, життя всього світу поникло.
Пошматований псами одяг, укуси і рани...
Дитина дивиться кудись іще глибше, ніж серце, оком, ледве відкритим.
Здригається світ землетрусами криків, моління мами
Між ящиків і мішків, що в розпачі знесли отетерілі сусіди...
