Обійме сутінь вечори,
І тиша плечі обігріє,
У безгоміння кольори
Час мудрим поглядом розсіє.
З душею буду гомоніть,
Ми поговоримо відверто,
Свіча в теплі буде горіть,
А мить сховається уперто.
Душі сказала: " Зупинись!", -
Вона ж мовчання затаїла.
"Цей світ жорстокий, подивись,
Ти в ньому вже осиротіла.
Не зможеш ти",- я їй кажу.
Вона всміхнулася лукаво,
Немов відміряла межу,
І сум сховала величаво.
Спитала я: " Тобі болить?
Забудь, змирись, не оглядайся,
Є час, як знахар, він зцілить,
На нього завжди покладайся".
Вона спокійно: " Ти чудна!?
Хіба так легко й краще жити?
Збагни, я в світі не одна,
Тож хочу совістю сплатити".
Мені й пораду ще дала:
" Не треба так мене жаліти,
Себе в тобі я зберегла,
Інакше ти не зможеш жити".