Я пам’ятаю зовсім ще малою
Стежиною із мамою ішла.
Край верболозу, на рівнині довгій
Запарувала зорана земля.
Біля вербових коликів висока дичка,
За нею тягнуться лани озимини.
Тендітні паростки під сонцим теплим мліють,
Прокинувшись від лютої зими.
Пташиний спів будив ще сонну землю,
Синіли перші квіти весняні.
Я бігла навперейми з теплим вітром
У росах по холодній ще землі.
На пагорбах ледь трави зеленіють,
А річка повноводна і мутна.
І вже розтанули сніги глибокі –
Лунає пісня переможна, весняна.
В ранковім небі тихо пливуть хмари.
І золотом палає небокрай.
Проміння землю ніжно огортає –
У сонячних обіймах рідний край.
Ми з мамою ішли по стежці мовчки.
Відлуння гір лунало над селом.
Ми йшли забувши про усі тривоги,
Зігріті першим , весняним теплом.
І більшого мені не треба було,
Як вдвох із мамою по стежці йти,
Як заглядати в очі рідні,
Вдихати аромат весни.
Весна ще була ранньою , без цвіту.
А я мала серед полів ішла,
Тримаючись за мамину долоню.
Якою теплою долоня та була…