Може ми для цієї осені не покликані і не прошені,
Та не хочемо, не чекаємо на забілені, запорошені
Чужих вулиць думки і спогади, чужих поглядів тільки опади,
Бо ми теплі неначе сонячні, недоречні зимові клопоти …
Може ми для цієї осені трішки родичі, сумом напоєні,
І торкаємось її поглядом, і любов'ю її обіймаємо,
В світі рук міцно-міцно скроєних ми неначе мисливці зоряні,
Ще й кудись в невідомість дивимось і своє щось у ній чекаємо …
Може ми для цієї осені щось минуле і дуже радісне,
Струнне, ніжне, не розтрачене, не захмарене, трішки клавішне,
Озираємось, обертаємось, і за барв цих неспокій не соромно,
Їй здається, що ми сваримось, а насправді це стало холодно …
...
Ще лиш мить і вона вже прощається, їй комусь там гукати не знайдене,
В грудях серце ледь-ледь ще тримається, наше щастя, ні в кого не крадене …
А вона вже до нас не вітається, їй похмуро все і захмарено,
Так красиво вона прощається, мов кохання на рік відкладене ...
дякую
дякую
