Я зустрів його на Північному Уралі. Він
був сивий, з хриплим голосом, поораним
зморшками, видубілим на холодних вітрах лицем.
Звали його Андроничем і було йому десь за 60,
40 років з яких він провів у північних експедиціях
Геологу
(за мотивами А. Круппа)
Скажи мені, друже, та тільки без слів,
А може бродити по світу вже досить?
Хай дім буде домом й любов, як у всіх,
Щоб вчасно у старість і вчасно - у осінь
Допоки блукатимеш в цих холодáх,
В цих сірих туманах без сонячних ранків?
Ти - житель наметів, ти - гість у містах,
Захованих десь за полóгом світанків.
Скажи мені, що тобі сниться у снах?
Хоч втомлені бачать сни рідко.
Скажи – пам’ятаєш, як пахне весна,
Як стукає в вікна жасминова гілка?
Можливо про тебе ще пісню складуть
За ці безкінечні і вічні тривоги.
Скажи мені, що навзамін віддають
Оті, що так манять з собою, дороги?
Ти хмуришся, злишся – не треба сердитись,
Лиши без уваги наївні питання.
Я просто з тобою хотів говорити…
На Півночі осінь. Це – час розставання...
Добре написано! 
