Однієї тут мови замало,
Краще дві, або навіть аж три,
Вальсом листя осіннього балу,
Самоїдства тривоги зітри.
Тебе тягне ота загадковість,
Дужих крил чи таємних світів.
Вітру з заходу свіжа вологість,
В комір лізе з погодних фронтів.
Невимовності стиснувши губи,
Ти зітхаєш, чи вистачить сил?
І з осінньої тої розгуби,
Меркне сяйво у серці світил.
У той час як зітліє кохання,
Навкруги запанує пітьма,
Хтось ліхтарик ввімкне без прохання,
І підсвітить тобі крадькома.
Той ліхтарик як свічка в віконці,
Або в бурю маяк для човнів.
Знов запалює внутрішнє сонце,
Додає кришталю у твій спів...
Оксана Самохліб 2020р @ Kseni Berkeli