Цеглиною до цеглини, цементом та голими руками
вона будувала стіни, вона зводила йому храми.
Знаходила білі сукні, трави і дикі квіти
вплітала в тоненькі коси.
Йому вона була мила, як пагорби Мармаросів.
Йому її голос й рухи були, як ранкові зорі.
Не вмів він про це сказати,
тільки в очах усміхався і тримав за засмаглі руки.
І тихо вони ходили углиб і навколо міста.
У неї рясніли сльози, у нього тремтіли ноги.
Удвоx їм було затісно в єдиному організмі.
Долонею за долоню, годинами без перерви,
допоки наб'ють мозолі, допоки геть мокрі руки
не звільняться самі по собі.
Тоді вже можна впасти на пагорбах біля храму,
який вона збудувала, щоб там надто довго мовчки
водити мокрим мальцем по мурашиних дорогах
і слухати втомлений подих єдиного організму.
Монахи навколо храму руками згрібали листя.
Вона їм сумно всміхнулась, вітром змахнуло сльози.
Вона там лишила трави,
вона там лишила квіти,
вона там лишила коси.
Йому про неї згадали мурахи на Мармаросах.