Я наповнив тобою свої легені
І протиснувся в ледь привідчинені двері
Вагону, що рухався в бік автостанції.
"Не пручайся, - казав машиніст мені, - не пручайся."
На останній сторінці тебе з нетерпінням чекає втома,
Бібліотекар стоїть над плечем, насміхається, каже, ти вдома,
З-поміж ста імовірних рішень я обираю найбільш невдале,
І гублю, ніби тінь пополудні, все що доля мені надала.
Я вбираю у себе занадто багато ніжності й злості
Шумовиння ночей і днів у синім пасмі твого волосся,
Я заповнив останню сторінку свого щоденника
І тепер що куди невідомо, я не знаю свого знаменника.
Я блукатиму по серцях, у колючі спогади вбраний,
Кожен погляд як ніж, кожне слово - як рана.
Навіть доторки і цілунки - тільки тіні бліді Діалогу,
Прокидайся і йди, пам’ятаючи сміх мій, забуваючи вже не потрібну мову.
P.S. Зазвичай нам лише здається, що ми розуміємо одне одного.
