Гаснуть зорі й день світає,
А на очах лиш росинки сліз:
Пишний цвіт додолу опадає,
Колючим тереном наш шлях заріс.
Вони ішли незламно, мов титани.
Тих , що упали вже не піднести,
Не заживити ті криваві рани,
Слідів їхніх вже не замести.
України розкидані сини,
Немов весняний цвіт.
Незламність і свобода вже не сни
Й не шепіт тих прадавніх літ,
Коли воля воскрешала світ.
Вільні ріки шумлять
І тихо ясніє блакить,
Дні за днями так швидкоплинно біжать,
Та у серці відбилась та мить.
Як опадали ті прекрасні квіти,
Як грішну землю укривали,
Як боролись і вмирали України діти,
Ті, що від пекельного дощу упали.
Чиї уста замовкли вже навік,
Чиї серця не заб’ються знов ніколи,
Ті, що потонули у безмежжі тих кривавих рік ,
Які течуть існуєш ти Україно ще відколи.
2015 р
