На згадку не жонатим
Прогуляв ти, козаче, світлую юність.
І на зрілість, я бачу, рукою махнув.
Й так промайнула невгамонная буйність,
Тай сам ти, як привид, землею мелькнув.
Дивись, твої друзі онуків діждались.
В сімействі своєму щасливі живуть.
Учились, трудились, тай і кохались
І радість у душах і в серцях несуть.
А в тебе у грудях порожня криниця,
Посохли напевно й джерела любві.
Сумна й одинока і твоя світлиця,
Й тюрмою здається на старість тобі.
Хоч, правда, не раз тобі друзі казали –
Схаменися, козаче, бо все пролетить.
Та в тебе і думи і мрії літали
Й ти думав, як в радості, день лиш прожить.
А що прийде осінь і зима настане
В твоєму, коханий, земному житті,
Ти навіть думками у те не заглянув,
Що будеш на старість один в самоті.
Тому те писання хай буде наука
Для тих, хто не думає в юні роки.
Бо в старості пізно чіплятись до бука,
Щоби виправляти ті давні гріхи.