|
Скільки себе пам’ятаю, завжди з нетерпінням я чекала поїздки до дідуся й бабусі у Світличне. Село це від нас приблизно в десятку кілометрів, в залежності яким шляхом добиратися. Там мене з нетерпінням чекали мої родичі дідусь та бабуся. Я теж була щаслива коли на Казенщині доїжджаючи до Шостаків бачила білий трикутничок фронтону на хліві і до самісінького двору на всю машину репетувала «Оно, насє Сітисьне».
Перед двором був величезний вигін покритий килимом зеленої трави, вузенька стежечка повз електричний стовп, купу соломи, до колодязя, звідки носили воду на коромислі.
Спочатку воріт і хвіртки не було, замість них товстелезні зелені труби, які вказували куди треба заходити, хоча найяснішим орієнтиром, що справді потрапили туди, був величезний гіллястий бересток серед двору, і шовковиця, яка росла ближче до хати, їх було видно здалеку.
Першим нас зустрічав коротконогий, чорний, кудлатий Кутька, який своїм унікальним голосом дзявулів, і сповіщав що приїхали гості.
На порозі нас зустрічали бабуся та дідусь веселі, радісні і щасливі, що ми приїхали. А їздили ми щотижня, а бувало і частіше. Батьки щось допомагали чи на городі чи по господарству, а я просто гостювала.
Тільки випадала хвилинка перепочинку, бабуся запрошувала полежати на дивані на величезних пухових подушках, а в цей час метушилася коло плити, груби чи печі готуючи смачні і неповторні страви для нас.
Бабуся варила червоний борщ з лободою, з характерною томатною кислинкою, смажила на сковорідці картоплю, рум’янобокі карасики, омлет, який був пишний і повітряний, як хмаринка. М'ясо з печі завжди мало хрумку коричневу шкірку. Все було надзвичайно смачним і пиріжки і булки і корж, що схожий на торт, але бабуся говорила що воно сьогодні «невдачне», а от учора було «навмир добре».
Завжди із крайньої шкаховки мені витягували якісь гостинці, чи то в магазині купили, чи на газовому чи Пащина привезла, чи кум пригостив, все складали там, а потім відгодовували мене смачненьким.
Щоразу запрошували переночувать у себе. Коли ми лишалися, то тато з дідусем пили по чарці, потім довго курили свої цигарки, мама говорила з бабусею, а я ганяла то до одних то до інших. А коли я лишалася сама, то цілий день мене забавляли як могли: сто разів я переглядала величезний фотоальбом зі світлинами людей, багатьох з яких ніколи не бачила, то сумські родичі, то прилуцькі, то бабусині брати, то фото якихось родичів яких вже немає. Далі мені читали потріпану книжку російських народних казок, розглядала плакати рідкісних птахів, потім перемірювала весь одяг який був гардеробі і чимось мене зацікавив, якщо ні, то у вузлах на печі шукала собі оригінальне вбрання.
Ввечері дивилася вечірню казку і бабуся мене вкладала спати. Це було найстрашніше. Чомусь мені було так сумно, не радували повчальні віршики, які бабуся розповідала лежачи біля мене у залі на дивані, ні казочка про півника-кугутика, бо я сумувала, що всі мої гнідинчани «дома разом, а я одна-однісінька, як пальчик». Спочатку я довго не могла зрозуміти, що мене тут теж дуже люблять і оберігають, тому так важко було засинати.
Згодом коли підросла, то залишалася частіше, тут була особлива аура дитинства, адже навіть за якусь шкоду, на мене не підвищували голос, і навіть не ображалися. Час минає і буденні колись моменти, зараз стали лише спогадом, приємним і неповторним.
(* - на фото дідусь Іван і бабуся Маруся. Храм 2012)
ID:
880649
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний ВИД ТВОРУ: Поема ТЕМАТИКА: Сільська лірика дата надходження: 24.06.2020 07:58:51
© дата внесення змiн: 24.06.2020 07:58:51
автор: Інна Рубан-Оленіч
Вкажіть причину вашої скарги
|