Так хочеться у «Клуб поезії» зайти,
і миле серцю прізвище побачити.
Та більш ніколи твого сліду не знайти,
а той що є – багато буде значити.
Твоя поезія на зламі двох епох
жила, хоч струни днів були надломлені.
Теплом від сонця наділяв ти багатьох,
не всі лише торкалися до променів.
Твоя поезія – магічний ритуал –
минулому й сучасному посвячення.
Ти висновки безсонь виносив на загал,
і друзі поспішали на побачення.
А там були прості-простісінькі слова,
в них – біль і радість, на добро – підкова нам.
Тебе нема… Тепер тут тиша вікова.
І пам’ять друзям… шрифтом закарбована.
Спи спокійно, поете!
З сестринською любов’ю, землячка!
Коли розміщала ці рядки до підвіконня прилетів голуб,
і походжав, не боячись мене, хотів в кімнату,
але зупинився від мого погляду...
(пам'яті поета)