Посмішка Фрейда
Невелика кімната, освітлена кількома свічками. Їхнє світло виокремлює згорблену постать людини, яка нерухомо сидить посеред кімнати, на підлозі. З першого погляду не можна зрозуміти чи то стара людина, чи молода, зігнута під тягарем тільки їй відомого нещастя.
Та ось постать випростовується і стає очевидним, що це ще юна дівчина, років 18-ти. В її очах блищать застиглі сльози, які чомусь не наважуються відірватися від зеленкуватих дзеркалець душі й скотитися по блідих щоках. В руці зеленоока тримає фотокартку із зображенням молодого хлопця, гарного, але якогось...дивного. Все в ньому здається гармонійно поєднаним, от тільки очі якісь чужі, нервові.
Раптом вії дівчини здригнулися – і від ока відірвалася срібляста краплинка. Ще мить й вона впаде на фотокартку. Але на півдорозі сльоза застигає – час зупиняється і вирушає в зворотному напрямку...
11 клас. Софія перший день в новій школі. Вона сидить за третьою партою й відчуває на собі вивчаючі погляди однокласників. Але тільки один погляд зацікавив її по-справжньому. Не витримавши, дівчина підійшла до юнака за останньою партою.
- Я – Соня, - сказала вона, намагаючись надати своєму голосу демонстративної суворості.
- Я знаю, - холодно відповів юнак, не змінюючи свого напівлежачого положення тіла й не зводячи очей з дівчини.
- Чому ти на мене так дивишся ?
- Не хвилюйся, я вже майже завершив.
- Що завершив?
- Розглядати картину.
- Але ж я – не картина, - здивовано сказала Софія.
- Справді ? – імітуючи подив, запитав юнак, - навіщо ж так самокритично. Можливо, й не скрізь рівно лежить фарба, але ж авангард також мистецтво.
Софія вже була готова сприйняти це як глузування з її макіяжу, але хлопець сказав це настільки серйозно, не видавши себе жодною посмішкою чи гримасою, що дівчина просто розгубилася. І тут як порятунок пролунав дзвінок на урок.
Слід сказати, що за невеличкою сценкою, яка розігралася між новенькою та Сергієм, спостерігав з цікавістю весь класний колектив. Вони то, на відміну від Соні, добре знали, що від Сергія можна очікувати будь-якого химерного вибрику. Згодом Софія багато чого дізналася про нього.
Сергій був з багатої сім’ї . Його батьки могли дозволити і собі, і сину будь-яку примху. Юнак в свої 16-ть років вже побачив майже увесь світ. Та гроші – це доступ не лише до прекрасного. Сергій мав змогу випробувати на собі дію й дорогих алкогольних напоїв, й наркотиків. Але дивним чином, не призвичаївся до цього (надзвичайна сила волі!). Про нього говорили різне: і те, що він розпещений синок багатіїв; і те, що він дуже талановита людина, але марнославство згубить його...Він міг годинами філософствувати про життя. Найбільшим авторитетом для нього був Зігмунд Фрейд.
Якось Соні був потрібен конспект з історії і вона взяла зошит Сергія [юнак був одним з найкращих учнів з цього предмета> для того, щоб швиденько його перегорнути. Звичайно, брати речі без дозволу не гарно, але Сергія в класі не було, а конспект їй був потрібен саме перед уроком. Перегортаючи сторінки, дівчина випадково впустила на підлогу якийсь клаптик паперу, що лежав за обкладинкою зошита. Спочатку Софія подумала, що це шпаргалка, але прочитавши кілька рядків, завмерла від подиву – це був вірш, присвячений Софії.
- Ти завжди так відверто нишпориш у чужих речах ? – пролунав не очікувано голос Сергія.
- Я думаю, що нам слід поговорити стосовно цього, - відповіла дівчина, показуючи листок з віршем.
- Стосовно чого?
- Віршів, які ти присвятив Софії, - ніяково почала говорити новенька.
- І чому я маю говорити про МУДРІСТЬ саме з тобою? Ти довела тільки-но, що не маєш до неї ні найменшого відношення.... Хіба що твоє ім’я, - раптом, посміхнувшись, сказав він, - ну добре, зустріньмося сьогодні о шостій годині вечора біля кінотеатру N.
Коли Соня підходила до призначеного місця, юнак вже чекав на неї. Його обличчя було похмурим, навіть видавалось стемнілим від цього. Воно нагадувало зів’ялу троянду, яку, до речі, він тримав у руці. Палаючі від щастя очі Софії згасли.
- Що це ? – приголомшено запитала вона, вказуючи пальцем на нещасну квітку.
- Це – ти, - промовив він, - тобто можеш стати такою, якщо захочеш бути поруч зі мною.
- Добре, - відповіла дівчина, намагаючись оговтатись від шоку, - але що тоді означає той вірш Софії, хіба ти не мені його писав? Мабуть, все ж таки я помилилась...
- Ні-ні, ти була права, він справді присвячений тобі. Але це була просто...помилка. Розумієш, я в цьому житті намагаюся випробувати все, що тільки можна. Хотілося відчути й кохання, але, прочитавши Фрейда, я зрозумів, що його не існує, є тільки тваринний потяг, лібідо. Всі наші дії вмотивовані тільки основними інстинктами – лібідо й тонатосом. « У психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті (Тонатос як антипод Еросу), по Фрейду, цей інстинкт містить у собі й інстинкт самозбереження ». Побачивши тебе, мені здалося, що все ж таки можливе це почуття КОХАННЯ. Але, я помилився.
- Не можна дивитися на світ так одновимірно, керуючись тільки однією теорією певного вченого. Любов існує, можливо ти просто її ще не відчував.
- Любов? А що це? Я ніколи не помічав її проявів від моїх батьків. Так, вони завжди давали мені багато грошей, але майже ніколи – своєї уваги. То як я можу подарувати комусь любов, коли сам ніколи не відчував її.
- Дай мені змогу довести, що ти можеш відчувати це почуття, - мовила Софія.
- Я подумаю.
Шкільний час швидкоплинний. Настав день випускного балу. На початку, як завжди, була урочиста частина вручення атестату зрілості. Настала черга отримати свідоцтво й Сергію. Директриса підійшла до юнака, сліпуче посміхаючись, віддала йому атестат і повісила на шию золоту медаль за відмінне навчання. Сергій презирливо подивився на позолочену річ і сказав, звертаючись до директриси:
- Коли ви мене в початкових класах лаяли за погану успішність, я пообіцяв вам, що закінчу цю школи із золотою медаллю. Що ж, я це зробив. Але ця річ мені не потрібна, залишіть собі, - і з цими словами спритно повісив свою медаль на шию приголомшеній жінці. І під веселий сміх випускників й гостей гордо пішов із зали урочистостей.
Всі очікували, що він «викине» щось таке наостанок. « Здається, ти вже випробував все, що тільки можна», - жартували потім однокласники.
- Ні, не все, - замислено відповідав Сергій.
- І що ж це? – не заспокоювалися друзі.
- Дізнаєтесь через рік.
- Ми впевнені, що ти розповіси нам про цей дивовижний вчинок.
- А я не впевнений, - тихо відповів Сергій, переводячи розмову на іншу тему.
Минув рік. Зібралися колишні однокласники. Але на їх обличчях не було радості. Вони були приголомшені новиною – Сергій загинув, розбився на машині, полетів прямо в прірву.
- А все таки цікаво, що такого цікавого встиг зробити цей дивак? – запитав один з однокласників, звертаючись більше до себе, ніж до когось.
- Тепер ми ніколи про це не дізнаємось, - з сумом відповів хтось.
Сльоза впала поруч з фотокарткою. Час відновив свій звичний плин.
- Треба жити далі, - сказала Софія, звертаючись до когось незримого у темряві, - це і є найбільшим й найважливішим випробуванням, яке спроможні подолати не всі, навіть дуже сильні особистості.
ID:
87912
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.08.2008 21:44:47
© дата внесення змiн: 07.08.2008 21:44:47
автор: Вікторія Шерстило
Вкажіть причину вашої скарги
|
