Уривок з повісті "На зупинку раніше"
(Відвідувачів прошу прочитати на моїй сторінці у відділі "Проза" попередні два розділи "Білі лебеді" і "Новий клас".)
Лідери класу затамували на Софійку велику злість. Їм дуже не подобалася незалежна і горда поведінка новенької. Вони відчували, що їх авторитет в класі втрачається, і з усіх сил намагалися принизити новеньку, підкорити її, зробити її такою як всі, безликою і непоказною. Вони бачили, що Софійку почали поважати інші учні. І вони вирішили напустити на новеньку головну свою зброю, це – Ілька, який сліпо слухався їх і виконував будь-яку їх просьбу чи примху. На початку перерви, вони обнявши Ілька, щось довго нашіптували йому на вухо. Після цього Ілько направився до Софійчиної парти. Софійка, стоячи біля своєї парти, про щось розмовляла з Алісою. Він смикнув Алісу за кіску так, що у тої виступили на очах сльози. А коли Софійка заступила собою Алісу, Вареник своїм товстим пальцем ткнув Софійку в бік. Софійка ойкнула від різкої болі і присіла. Альона з Настею, які зі своїми прибічниками уважно спостерігали за подіями, задоволено захихотіли. Можна сказати, що цей удар пальцем, не дивлячись на його зовнішню безневинність, був вкрай небезпечний. Ударом пальця досвідчені спортсмени пробивають навіть фанеру.
Коли різкий біль пройшов, Софійка випрямилась і вже не змогла стриматись. Вона підбігла до Вареника, який вже встиг відійти на кілька кроків від неї, і, прошипівши:
- Отримуй, Варени́чка! – дала йому копняка під жирний зад. В класі засміялися. Вареник оторопів. Ще ніхто і ніколи не смів його і пальчиком зачепити. Всі його боялися. А тут якась новенька дала йому копняка. Цього він пробачити не міг. Вареник розвернувся і кинувся до Софійки. Але та, відбігши кілька кроків назад, раптово зупинилася і повернулася до Вареника. Той мчав на неї зі всією швидкістю свого масивного тіла. Софійка різко викинула ліву руку вперед. Як меч, її долоня врізалася Ільку під підборіддя в гортань. Той захлинувся, його голова відкинулася назад, але ноги по інерції продовжували бігти. Софійка миттєво ступила крок вбік, і ребром правої долоні акцентовано вдарила Ілька по потилиці, ногою зробивши при цьому йому кільце. Ілько, втративши рівновагу, рухнув на підлогу. В класі охнули. Такого здоровила звалила ця тендітна, маленька дівчинка. На це треба було подивитися!
Ілько, побагровілий, підхопився з підлоги і розлючений, не контролюючи себе, розмахуючи кулаками, кинувся на Софійку. Та відскочила до стіни і зайняла оборонну позицію. Але як вона не ухилялася від ударів, один все таки влучив їй в обличчя. Ніжна дівоча шкіра на вилиці тріснула і обличчя залилося кров’ю. Дівчатка в класі зойкнули.
Двері в класі стрімко відкрилися і в класне приміщення майже вбігла класна керівничка. Очевидно, їй хтось вже сказав про бійку. Учні миттєво розсипалися по своїм місцям. Побачивши Софійку, яка обома руками притисла до рани хусточку, з-під якої капала кров, вона наказала Алісі і ще одній дівчинці відвести її в медпункт. Медсестра, похитавши головою, обробила рану, змочила ліками бинтову прокладку, приклала до рани і прикріпила її пластиром.
Коли Софійка повернулася в клас, там вже за столом, крім класної керівнички, сиділа також директор школи. Це була висока владна жінка середніх років. Учні її боялися. Директор звернулася до Софійки:
- Сідай, Софійко. Як ти себе почуваєш?
- Нормально, - відповіла Софійка, хоча рана боліла і гуділо в голові.
- Так, - протягнула директор, - знаю я це «нормально». Розкажи нам, будь ласка, хто тебе вдарив, хоча ми все знаємо, але одне твоє слово і ми зараз викликаємо поліцію і завтра його і духу в нашій школі не буде.
Софійка обвела очима клас. Всі очікувально дивилися на неї. Ілько, нагнувши голову, сопів за партою. І хоча вона себе погано почувала і їй дуже хотілося помститися кривднику, вона стрималася і сказала, хоча і слабим голосом:
- Мене ніхто не вдарив. Ми гралися. Я бігла, зачепилася, впала і вдарилася об гострий кут парти.
По класі пройшов схвальний гомін.
Директор осудливо похитала головою:
- Що, граєш в благородство? Пожаліла його, а він тебе не пожалів. Він же тебе міг покалічити. Здоровило бездумне!
Директор ще трохи посиділа, постукуючи олівцем об стіл, дивлячись то на клас, то на Ілька, то на Софійку, і, очевидно, приймаючи про себе якесь рішення. В класі стояла мертва тиша. Нарешті директор сказала:
- Добре. Дамо йому місячний випробувальний строк. Якщо за цей період нічого не трапиться, залишиться в школі.
Вона пішла до дверей, але на півдорозі зупинилася і звернулася до Ілька:
- Можеш подякувати цій незвичайній дівчинці, хоча ти, напевно, на це не здатний.
Після уроків, почекавши, поки біля Софійки вже нікого не було, Ілько підійшов до неї і, переминаючись з ноги на ногу, дивлячись в сторону, глухо сказав:
- Я, взагалі-то, з дівчатами не б’юся. Я ненароком тебе зачепив. Вибач.
Софійка кивнула головою.
Після цього випадку Софійку в класі почали вважати своєю. В неї появилися свої прихильники. Її поважали. Альона з Настею залишили її в спокої, вважаючи, що ця особлива дівчина прикрашає їх клас, як той вазон з гарними квітами на підвіконні. Тим більше, що на лідерство в класі вона не претендувала.
Навчання Софійці давалося легко, їй достатньо було лише уважно послухати пояснення. На математиці вона швидко розв’язувала класні і додаткові завдання. Вчителька часто викликала до дошки слабеньких учнів і довго морочилася з ними. Щоб не нудьгувати, Софійка діставала альбом і малювала м’яким олівцем портрети своїх однокласників. Потім їм їх дарувала. Портрети учням дуже подобалися.
ID:
875987
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.05.2020 11:48:46
© дата внесення змiн: 15.05.2020 12:45:48
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарна проза. Комусь повчальна звичайно. Та біда, що й нині є такі учні в класах. Ладні показати своє фє та на жаль,ще й пригрозити. Здається діти більше мають всього,чим ми мали...А виховання гіршає...Можливо від безробіття батьків, все частіше покидають на родину...
