Луангпхабанг зустрічає дощами.
О третій ночі ховаюсь під найближчим карнизом
Будинку, що зведений завдяки амбасаді Франції,
Про що недвозначно говорить табличка на вході.
Мокрий, невиспаний, але задоволений від факту знайденої розетки,
Читаю вірші Чупи та Боднара, співців українських доріг,
Що силуються нівелювати відстань.
Вже третій день намагаюсь доїхати до столиці,
Але автостоп тут - доволі сумнівної якості.
Блискавки розрізають темряву, як новенькі автівки - німецькі бани.
Ніхто не звертає на мене уваги,
Втома топить у сон.
О шостій перші мопеди пробуджують безповоротньо.
Із неба не крапає, але від цього не легше.
У мокрих сандалях крокую на вихід з міста,
По дорозі спостерігаючи традиційне приношення їжі монахам,
В яких, на відміну від мене, немає потреби в грошах.
Їх знімають на Кенон десятки туристів,
Переважно із Західної Європи.
Поповнюю запаси питної води за допомогою восьми слів лаоською,
І, мокрий від спеки, вивалюю тіло на трасу.
За цей час встигаю не звернути увагу на 10 вітань моторікш,
Яким здається, що іноземці не мають права ходити пішки.
За вісім годин дістанусь В'єнтьяна в машині двох французів з Марселю.
Хай живе Революція,
Хай живе автостоп!
2016
