Я довго так тебе чекала,
I тіло не жило, душа була пуста.
Медові губи скрізь шукала,
щоб поцілунком пробудив мої вуста.
В обіймах ніжних потону,
в п’янкім я загублюсь волоссі
І сонячним теплом зітхну,
немов зернятко у пшеничному колоссі.
На відстані твого відчую серця дотик
І від уяви твого тіла затремчу,
немов в кохання струм, вiмкнутий дротик.
Ти лиш поклич – я вмить до тебе прилечу.
Коханий мій! Давай полинем в забуття!
Щоб я змогла не тішитись,а смакувати.
Повір, ніколи нас не роз’єдна життя.
Тіл і душ злиття ми будем вічно святкувати.