Квітка пускає коріння в бетон.
Це не її місце. Її місце - пухкі ґрунти.
І рясний полив. В клумбі рости б гуртом.
Таке от... Бачить Бог: і дерева в бетоні можуть рости.
Бачить Бог, що й маленьким корінням
Можна збороти непохитну твердиню.
Звертаються сотні очей до цієї живучої квітки.
Дивуються її впевненості, її життєлюбству, її надії,
Мотивують роззяв долати
Наполегливістю своєю тиск бетонної плитки,
Не знаючи - квітка ця, справді, психічно хворіє.
Інші кажуть: такі - приречені і загинуть.
І тут - часто те, як вбиває байдужість, така підступна.
В тім, корені, наче б то підкорили в бетоні оцю щілину,
При тому, що навколо тут завжди так велелюдно.
Як ходять навколо люди-сумніви, люди-думки -
Насправді, такі важкі, непокірні, й такі неприємні.
Говорять - неправильно ми ростемо - самотні квітки...
Й нікуди від них не подітись в оцій щілині.
Що б тут мало цвісти - це у кращому випадку - світлофор -
Теж яскрава, барвиста цікава істота.
Кожного дня сподівається квітка, що минуть колеса авто,
Чи підступна, байдужа нога пішохода.
Сподівається - з дня на день плити, все ж таки, рухнуть.
І стане вільно. І стане легко. Настане рай.
Просто, треба ще трохи сили,
Треба ще трохи терпіння, ще трохи духу.
Кожна можливість цінна - їх не втрачай!
Віриться, що бетон ось цей не настільки вже й сильний...
Проте, замітають мітлою зів'ялий цвіт, зів'яле листя
Тих, хто так-от проростали
З випадково загубленого насіння,
Вірячи в світле майбутнє, у рай ванільний
Десь в далині від усіх, в далині від квітучого місця.