Пурпурове гаряче сонце, немов заковтнуте пащею невидимого чудовиська сховалося за небокраєм. Останній промінь, як останній подих помираючого дня, зблиснув і згас. І одразу ж по тому від горизонту, набираючи сили та обертів, покотилася важка хвиля темряви. Вона стрімко вривалася в криві вулички передмість, похапцем ковтала кривобокі хижі ремісників та дрібних торгівців, затримувалась на якусь мить, ніби прожовуючи, біля заїжджих дворів, але ненадовго, бо і ті були для неї легким харчем, перекусом і ширилась далі й далі, й далі… До Верхнього Міста. Широкий чорний язик хвацько злизував гладко мощену базальтову бруківку, поліровану тисячами тисяч підошов та густо змащену кров’ю і просочену потом тисяч поколінь рабів та воїнів, наложниць та вельмож, простолюдинів і королів…
Хоршеміш… Столиця Турану. Його стіни, вулиці та площі були свідками сотень злетів та падінь, величних тріумфів і гіркоти поразок. Певне, вони пам’ятали навіть війни кількох поколінь богів, загибель старих континентів і народження нових. Хоршеміш… Пуп світу. Місто, до якого вели всі дороги світу і в якому народжувались нові. Місто, відкрите семи вітрам. Місто за двадцяти двома брамами. Місто…
Темрява майже поглинула Хоршеміш, із звуженого отвору її глотки визирав лише королівський палац. Клац! Паща закрилась і величний Хоршеміш почив у чорній безодні. І, одразу ж, то там, то там почали спалахувати світлячки смолоскипів та ламп, роздмухані легенями жерців, палахкотіли червоним жарини на жертовниках храмів. Не в змозі розірвати утробу ночі, ті кволі вогники лише вигадливо вкривали її візерунками.
Блідожовтою плямою в центрі міста бовванів королівський палац. Закуті в крицю суворі вилицюваті воїни сторожі з кривими мечами чатували ворота та стіни. Їх добре змащені кольчуги не видавали жодного звуку і лише легке потріскування смолоскипів порушувало тишу. По коридорах внутрішніх покоїв розосередились до озброєні до зубів воїни Тисячі безсмертних – особистої гвардії короля. Доспіхи кольору воронового крила та сніжнобілі плюмажі шоломів робили їх схожими на страхітливих хижих птахів, від яких жертві марно ховатися та, власне, так і було. Заборола шоломів, викувані вправними королівськими зброярами у вигляді страхітливих масок наводили жах від одного погляду на них. Чотири чорношкірі велетні перегородили вхід в королівську опочивальню. Їх тіла не були захищені ніяким доспіхом, лише стегна були заповиті білосніжними шовковими пов’язками та з лівого плеча кожного звисала леопардова шкіра. Чорні, лискучі та непорушні, воїни здавалися вирізаними із базальту гігантськими статуями незнаних войовничих богів. Навіть для різношерстного Хоршеміша, який, здавалося б, всотав у себе всі народи, мови та релігії світу, ці велети були чимсь небаченим. Воїни племені чака не знали ні милосердя, ні любові, ні співчуття. Одне почуття було відоме їм – відданість клятві, даній господарю. Розповідали, що, навіть втративши руку чи ногу, воїн чака продовжував битись, а, втративши обидві руки, рвав супротивника, мов дикий звір, зубами. О… На базарі Хоршеміша можна почути ще й не такі розповіді…
На лівому передпліччі кожен мав легкий, але міцний, мов залізо щит із дубленої волячої шкіри, правиці стискали списи-ассегаї із крицевими наконечниками в лікоть довжиною та шириною у два з половиною вершки, із держалнами довжиною у два лікті. Таким списом воїн чака міг і колоти і рубати ворога.
А там, далі, за спинами чорношкірих велетів, за масивними бронзовими дверима опочивальні на смертному одрі лежав король Турану Єздигерд І.
А в храмах молились, а в храмах чинилися треби: Мітрі, жорстокому Сету, чудернацьким і кровожерним богам Дагону – Ктулху та Йог-Сототу та ще безлічі богів і божків. Хтось молився за швидке одужання короля, хтось – за швидку його смерть, хтось – за повільну та сповнену мук. Певне, жодного жителя Хоршеміша смерть короля не залишала байдужим – одні його любили, інші – обожнювали, ще інші – боялись і ненавиділи.
Єздигерд І, Єздигерд Великий, Єздигерд Узурпатор, Єздигерд Жорстокий, Єздигерд Кривавий, Єздигерд Справедливий… Якими лише епітетами не наділив короля людський поголос… Єздигерд Завойовник, Єздигерд Будівничий… Його залізнобокі полки підпирали своїми списами Кімерійські гори на півночі, коні туранської кінноти омивали свої копита у водах моря Вілайєт на півдні, туранські стріли стримували натиск Аквілонії на заході, фортеці туранців будувались у таємничих джунглях Кхитаю на сході… Король, від однієї згадки про якого тремтіли підкорені народи, іменем якого матері лякали своїх дітей, помирав… Людина, яка не боялася жодного ворога з плоті і крові, яка з презирством ставилась до всіх відомих та невідомих богів, якій не страшні були ні сталеві леза, ні отрута, ні магічні заклинання, породжені у нетрях самого пекла, помирала… Єздигерд програв двобій найпідступнішому з ворогів, тому, хто підкрадається непомітно і вбиває повільно та методично – старості. Старість – боєць, який не знає ні втоми, ні поразок, випади її швидкі, мов блискавка і влучніші від стріл найвлучнішого лучника світу. Останні подихи Єздигерда були лише кволими марними помахами меча, який не міг уже протистояти супротивнику, що відчув уже близькість фіналу і злизував із викривлених підлою усмішкою губ смак перемоги.
Перини та подушки, набиті пір’ям незнаних птахів були безладно розкидані по ложу, шовкові простирадла – зіжмакані. Смагляве тіло, перетягнуте колись залізними, а тепер – ганчір’яними від безсилля вузлами м’язів лежало непорушно, правиця стискала незвичний для воїнів Турану прямий двосічний меч, лезо якого було помережене рунами, пізніше, через багато тисяч років, такі називатимуть франкськими клинками. Довга чуприна із гладко виголеної голови короля розкинулась сивим віхтем по подушці, обличчя, вкрите незліченними рубцями шрамів скривила гримаса чи то болю, чи безсилої люті і лише вицвілі зелені очі палали незгасним вогнем, із темних зіниць струменіла сила і ясність розуму.
Окрім короля, в опочивальні був лише писець, присланий Великим візирем, щоб записувати кожне слово вмирущого аби потім залишити нащадкам настанови великого володаря. Але король мовчав і юнак сидів тихенько в очікуванні вже дві години поспіль, і поверхня чорнила в каламарі, і листи пергаментного зшитку так і залишились цнотливо незачепленими. Хлопчина писець, молодший жрець Мітри, вже почав, було, дрімати, але напівшепіт-напівхрип короля вивів його з трансу.
- Ільдіко… - прохрипів Єздигерд
- Ільдіко! – хрип став гучнішим, - Ти таки прокляла мене, Ільдіко… І твої прокльони збулись… Ільдіко… Моя кохана Ільдіко…
Єздигерд почав сміятися немічним старечим сміхом, який згодом переріс у напад кашлю, кілька хвилин його плечі здригались а груди здіймались у намаганні вдихнути повітря. Нарешті напад минув.
- Бери свій каламар, книжнику, - мовив Єздигерд, віддихавшись, - Я говоритиму…
Рука писця застигла в очікуванні, а нетерпляча крапелька чорнила, не дочекавшись, стрибнула з кінчика пера на пергамент, розпливаючись веселою плямкою…
Далі буде
ID:
858263
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.12.2019 11:36:49
© дата внесення змiн: 27.01.2020 23:54:02
автор: Котигорошко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Початок зацікавлює, тому прочитаю усі частини,тоді напишу загальне враження 
