Весна розбиває кордони й прокладає сонячний шлях через офісні вікна.
Її подих витає в повітрі та змушує серце щохвилі все битись сильніше.
Її доторки вітру до шкіри обпікають нам нутро останніми безжальними морозами.
Ми намагаємося відкинути зиму в минуле й зловити беркзень за хвостик.
Нова пора пручається, коли ми надворі й знущається, уоли ми в приміщенні.
Та ми не відступаємо, ми крокуємо вперед і доказуємо, що ми зможемо.
Так, ми здатні дійти і до квітня, і до липня, осені й знову зими.
Ми можемо йти вперед, але ніколи нам не вдасться одного - зробити крок назад.
Минуле лишається у нашій пам'яті, у фотознімках і незграбних записах у блокнотах.
Жоден з нас не повинен за ним шкодувати, лише...якщо у минулому не лишилися люди, яких вже немає з нами.
Посміхнутися й відкинути сум? Надто складно в теперішньому середовищі.
Суспільство забуло про безтурботність, щирість, радість та емоції.
Проте, то суспільство, а це - я. Із щасливими очима, складним і водночас солодким майбутнім.
Я із творчою душею, турботою про рідних, любов'ю і присмаком тепла на краєчку язика.
Бо скоро весна…
19.02.2018