Війна! Війна... Війна так схожа на людину,
А точніше на найбезжальнішу тварину.
Вона несподівано може прийти в будь-яку країну,
Й перетворити всю або її частину на руїну,
Або ж швидко відгукнутися на чиєсь запрошення.
За нею слідом йдуть розбрат, біль, паніка й спустошення.
Довільно влаштувала мільярди примусових розлучень
І стільки ж із холодною зброєю гарячих заручень.
Там створює наскрізні, над гарячі точки,
Інфраструктуру трощить на дрібні шматочки.
Вона знищила та пошматувала мільярди доль.
В історії людства їй відведена абсурдна роль.
Висмоктує, мов п'явка, весь потенціал, багатство.
Запроваджує тотальний контроль, схожий на рабство.
Щоб гарно розігнатись, їй потрібні приводи формальні –
Для цього організовує всякі дійства ненормальні.
По передовій безкарно, гордо та нахабно гуляє,
Снарядами різного калібру та пулями стріляє.
А буває, на палючому сонці засмагає.
До себе уваги та поваги вимагає.
Там чути її грізний та зловісний сміх.
На її плечах лежить величезний гріх.
Буває, що вибухово так кричить,
А буває, вичікувально мовчить.
Її, мов струм, наскрізний дотик
На когось діє, як наркотик,
Але більшість хоче розірвати її пекельне коло,
Аби цвіло та розвивалось, як раніше, все навколо.
Готує різкі, гидкі, отруйні та свинцеві страви
І суне свого кривого носа не у свої справи.
По всьому тілу розсипані червоно-чорні плями,
Ніби спогади про тих, кого вона поклала в ями.
Її волосся – то колючий дріт.
Її м'язи – твердий важкий граніт.
Її серце – крига, суцільне та холодне льодовище.
Градус напруги то опускає, то підіймає вище.
Ненавистю до всіх палають її очі,
Можуть іскритись посеред глухої ночі.
В неї гострі, як в білої акули, зуби,
А ноги нагадують металеві труби.
Вона носить якесь старе продірявлене лахміття
І грається без всяких правил, наводячи жахіття,
А ще бреше постійно та цинічно,
А правду замовчує специфічно.
Дорогоцінними каблучками нанизані всі пальці.
Частенько так влаштовує технічні видовища й танці.
В неї такі слизькі довгі пошарпані багряні руки.
А ще спотворює досягнення новітньої науки.
Стеляться туманом її смердючі аромати,
І сіють своє залізне насіння автомати.
Вона життя косою раз у раз так різко косить
І геть не чує відчайдушних:«Досить! Досить! Досить!».
Нову релігію без вагань приймає,
Ані жалю, ані совісті не має.
Але з плином часу втрачає початкові сили.
Схоже, що правда й розум її запал все ж переносили,
Тому що навіть найсильніший вітрюган поступово вщухає
Чи, як дерево, від старості й слабкості повільно висихає.
Добро, любов, здоровий глузд можуть її паралізувати,
А зло, ненависть, заздрість, божевілля – потайки лікувати.
А може взагалі втратити свідомість, впасти в кому –
Лише тоді, коли буде не потрібною нікому.
Якщо й помре, то лише разом із людством,
З усіма його страхами, та безумством,
Надіями, веселощами, принципами, примхами, та частковим самолюбством.
Хоча, можливо, йому й вистачить мудрості, аби не закінчити самогубством.
А поки, ніби привид, по світу непомітно так блукає,
Нових, вразливих та комфортних місць для тупих розваг шукає.
Ніяких дозволів ні в кого та ніколи не питає
І те, що візьме нахабно, назад уже не повертає.
Знову десь розбудить полохливу хворобливу мишу
І знову в когось непримітно забере звичну тишу.
29.07.2015
ID:
846136
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 25.08.2019 22:10:13
© дата внесення змiн: 25.08.2019 22:10:13
автор: Оля Тимошенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
