І знов моє предивнеє воління,
Дитя мого ти почуття,
Мене почуєш, а чи стрінеш вкотре,
Руїною нездобуття.
Необережний сумнів мене стріне,
Його спроводить самота,
Твоє туманом вкриє існування,
А я збагну, що ти - свята.
Надалі й час впаде, немов би страчений,
За межами пройдéних верств
Моє кохання, на шляху набуте,
Тепер важкеє, наче хрест.
Я так і йтиму, битимусь в повітря,
Розріжу в смерть і дні і ночі,
Доки не стануть пóсеред хаосу
Мені сцілéнням твóї очі.
Тобою стертий й зновлений водночас,
Небачену зорю світів
Я стріну і свій хрест в твоїх долонях
Сприйму, як прощу всіх гріхів.