грію руки до твоєї віри
множусь тихістю на голім плечі
як тінь вицвілих слів
навідліг одягаю червоний
невгасиме зледеніння відстані
голками проколює страх
і той відступає
втамовую зрадницики
молодим подорожником
біль
розбитого вчора коліна
гоїться плач спазмованих стін
чужих снів
і порожніх склянок
що всмоктують дотик палкого бажання
втамувати спрагу
беру незбагненний час
захований у телефонній слухавці
сію квітами
увічнено балансую мотив утомленого вірша
головним персонажам затісно
у світанковім світлі
пари очей
що простір усього світу
вміщують
в один удар серця
а позаду ледь чутний крок
метелиця жовтих соняхів
і зелене полотно літа
і я грію руки
до твоєї присутності