|
-Ти досі любиш його? Не дивлячись на те, що він тобі зробив? — ледь чутно запитала я.
Вона зупинилася і з посмішкою вдивляючись у стакан промовила до мене:
- Все, що я коли-небудь хотіла — це був він!
А потім вона притулившися спиною до перил — застигла. Цієї миті на її обличчі я читала історію. Думки були настільки сильними, що я чула практично кожне слово, а вона наче художник під дією наркотиків все продовжувала малювала історію — слово за словом, мазок за мазком, речення за реченням. Це був момент, коли її реально накрило. Шиза косила її рядки. Вона говорила так, що здавалося він стоїть перед нею і слухає. І я настільки пройнялася цими переживаннями, що повністю занурилася в розповідь. Її історія, повністю мене заполонила і не відволікаючись ні на мить — я слухала, а вона все продовжувала…
— Якщо одного дня ти вирішиш постукати у мої двері — зупинися. Не роби цього! Нехай наш статус екс залишиться недоторканим. Надто багато болі ми принесли один одному. Навіщо знову рвати не так давно загоєні рани? Так, ти мені близький! Так, я буду дивитися на тебе тими самими очима, що і при кожній зустрічі. Ти ж сам чудово знаєш, що часто приходиш у мої сни, проте, я благаю тебе, припини. Відпусти мене! Дозволь комусь вдихнути мене знову! Бо боротися зі собою стає все складніше та й всі наші розмови ведуть ні до чого. А знаєш, що частенько вночі я відчуваю запах і уявляю ніби це ти! Наче знову твої вуста ковзають і цілують мою шию, а руки зажимають мої згини. Ти торкаєшся свідомості не відводячи очей і водночас ніжно та пристрасно мене береш і тихенько, ледь відчутно і так тендітно стираєш кордони дозволених речей. Ми зіграли дивну гру, правила якої нам досі не зрозумілі. Поруч із тобою я виглядала немічною та беззахисною. Ти як ніхто мені близький, хоча близькість наша надзвичайно розмита і нами же, практично, вбита.
Весь гнів, вся серцева біль, всі муки неслися практично в кожному слові, подиху, пристрасті і напрузі, які здавалося, впливали на всю кімнату. Це було наростаюче напруження, сплетене з кров’ю, пульсуючою по всьому тілу поки не досягає кінчиків ніг та долонь, аж допоки знову не настає закам’яніла тиша. Вона говорила це так, що здавалося блискавка вдарить посеред ясного неба.
— А пам’ятаєш одного зимового ранку, — продовжила вона — десь о 6 на світанку я відчула кінчики пальців твоїх гарячих рук, що вивчали моє грішне тіло і прокинулася. Коли вони досягли мого живота та рушили до моїх грудей і шиї, я відкрила очі, а ти поцілував мене і запропонував все, що я хотіла. І штовхнувши себе в твої обійми, втратила зв’язок з реальністю. Нас рвало. Ми божеволіти. Ми хотіли. Навпроти мене був ти, так само як я, схрестивши ноги і наші коліна стикалися, наші тіла тремтіли. Ти несамовито вивчав мої риси обличчя, пестячи мене своїм поглядом, твоє обличчя помітно блідло, і насилу пробурмотавши:
— Пробач мені, …
— Будь ласка, не треба, — шепотіла я, спрямовуючи погляд на тебе. Нехай цей ранок буде належати лише нам, нам це треба! І ми піддалися пристрасті. Цей ранок був справді нашим.
Я здригнулася. Тіло покрив вітряний морозець. Мені захотілося підійти до неї та міцно обійняти. Я помітила сльози в очах. Я хотіла замість неї кричати. Але вона продовжувала…
— Тепер це лише спогади, які ніхто не зможе у мене забрати. Навіть ти. Прошу, давай ми зупинимось… Досить… Давай просто існувати, — попросила вона, ховаючи він нього очі.
— Я знаю, я була неможлива. Я була звичайною дівчиною, а зараз мені нікому довірити свою душу. Я можу робити все що захочу. Зрозумій мене, я хочу … від сьогодні ми один одному чужі! В нас інші світи. Нас уже не зупинити. І мені наплювати з ким ти спатимеш чи ні, і для кого варитимеш каву чи будеш прокидатися вранці. Мені все одно… Я просто не дозволю собі піти на саме дно.
Коли вона промовляла ці слова, я побачила як в кулак згортається її долоня, вже тоді вона була не вона. В ній говорила холодна людина.
— Будь ласка, не треба, — прошепотіла вона, спрямовуючи свій погляд на нього. Вона розвернулася до входу. Перед очима усе розпливалося. Він схопив її за плечі і сильно притиснув до себе. Рішення було прийнято. Назад немає дороги. Їх більше немає.
— — — — — — —
Від останньої зустрічі промайнуло чимало часу. Та коли вони знову зустрілися їхні серця на мить зупинилися, їхні погляди застигли. Дивлячись на неї через ці неймовірно довгі чорні вії, очі таки горіли. Глибокі. Небезпечні. Красиві. Сильне полум’я розгоралося в їх глибині. Її шкіру поколювало, і вона чітко помічала очі на своїх губах, очах, шиї, руках, на всьому тілі. Він був всюди.
— — — — — — — -
За хвилину до п’ятої, його поза раптом стала брутальною, і він сидів нерухомо, наче був зроблений з каменю. Потім з глибоким видихом, ніби в очікуванні взаємності, його м’язисті руки пом’якшилися, а плечі розслабилися. Він раз за разом задавав безглузді запитання лиш би доторкнутися до неї чи вдихнути її запах. Від думки про те, що вона не його і очевидно чия вина, крижане хвилююче тремтіння бігало по хребту, що змушувало тремтіти все його тіло. Коли він це усвідомив, його очі розширилися і один куточок його запаморочливого рота піднявся, щоб показати частину шикарної посмішки та приховати страх і відчай.
— — — — — — — —
Впродовж усього вечора вона намагалася тримаючись на відстані, спіймати його поглядом. В ній вирували ідентичні почуття. Вона дивилася на чоловіка, якого шукала вічність, і дивилася так, що у знайомих перехоплювало подих. Сльози палили очі. Це та любов, про яку пишуть у книжках. Любов, яка змушувала дітей малювати на папері дурні сердечка та писати наївні любовні листи, врешті-решт їх і зруйнувала. Спалила до тла. До останнього шматочка.
ID:
834786
Рубрика: Інше
дата надходження: 07.05.2019 16:46:41
© дата внесення змiн: 13.05.2019 17:42:52
автор: masandra
Вкажіть причину вашої скарги
|
