Вони зустрілись на дорогах фронтових:
І син, і батько – у іпостасях нових.
Солдатами були. Обидва мали рани.
Йшли нарізно лише вночі і рано.
Найбільш боялися потрапити в полон.
Далеко десь був синів батальйон.
Ніс кулю батько у нозі із бою,
Людей боявся й зустрічі з ганьбою.
Він повз, блукав лісами, лікувавсь,
Геть напівдиким збоку видававсь.
Впізнати чоловіка просто неможливо:
Худий, зарослий, випинались жили,
Й на ногу праву трохи він кульгав.
Та погляд гострий мав – оглянути встигав
Кущі й дерева лісу, що стояв навколо.
Впізнать його ніхто б не зміг ніколи.
Син на кульгавого вороже спогляда,
Перед собою автомат-трофей скида
Він цілиться прямісінько у серце.
Пильнують постать сині два озерця…
Мов звірі два, зустрілись: хто – кого,
Бо звикли: у бою нема свого…
Заклекотіла кров у венах сина:
Зорять на нього очі рідні, сині…
Не окрик – поклик крові врятував.
А чад війни ще довго їх тримав…
І батько, й син знайшли для себе змогу
Наблизити велику Перемогу.
***
Літа старого в сивині скупались.
У венах синіх прихолола кров,
Адже держава та, його, розпалась.
В очах застигла туга і любов.
Це він тоді у лісі з батьком стрівся,
Не синій – сивий колір став очей.
Біля чужого вогнища не грівся –
Трудивсь, учивсь, недосипав ночей…
Усе частіше батько в сни приходить,
Одне складне питання задає:
Чи відповіді син його знаходить,
Чом спать тепер Росія не дає?
19.02.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
