Дивлюсь старі я фільми
радянської пори.
Ласую медом спрощення –
по самі рукави.
І нудно це, і солодко,
і все було не так,
і пломенить так звабливо
жаркий ідейний мак!
Із ним усе розділено
на світ чужий – і «нас»,
де ми – одна з прекрасніших
гуманності окрас.
Рішучі й принципові ми,
змиваєм з фальші грим,
і всі, хто не підходить нам,
лишаються ні з чим.
О, чом усе минулося,
чому змінився світ?
Неначе в лоні матері,
ми жили стільки літ!
І знали – ми найкращі є
і правота легка,
аж раптом фарби змазала
невидима рука.
Оціночного поділу
завмер іржавий гвинт,
і світ тепер – неначе той
химерний лабіринт.
І простота солодка вся
зійшла на манівці,
лиш присмак невдоволення
гірчить на язиці.
І у панічнім оці в нас –
немов обманний знак,
старої догматичності
сумний самотній мак.