Вона не вміє вписуватись в рамки.
Їй всьо 14, їй не до того.
Вона не вчиться рахувати ранки,
Бо знає швидкоплиність життя цього.
Без одору, без зайвих слів
Шукає в перехожих рідні душі.
Віршами топить сотні кораблів
І всі критики для неї є байдужі.
Шукає сенс життя у книгах та віршах.
У тих руках, що завжди поруч з нею.
І в тих людях, які читають сум в її очах,
Тих, кого назива ріднею.
Вона не вміє придумувати нові рими.
Тай інколи все паде із рук
Але віртуозно грає ними.
І рідко гнеться, як молодий бук.
Вона цитує власні вірші.
Так, тихо просуває їх у маси.
Не вміє вибирати з них найгірші,
Бо на кожному є свої гримаси.
Кожної вільної хвилини,
Записує хоч два рядка.
Хтось скаже: трохи важко для дитини,
Але лиш вона знає, наскільки думка у неї прудка.
Бо те її, те до її серця має стежку,
А ще він, його трима в душі.
І щодня ногами втоптує, оту мережку.
І її коханню до віршів і до нього, нема межі.
