Крилами махнули слова
І полетіли у блакить неба,
А люди, неначе сліпці,
Все шукають сенс нід ногами.
Перед людьми відкритий світ,
А вони, неначе глухі,
Не слухають власних думок,
Лише шум сусідських пліток.
Деревам сонце світить щодня,
А люду - настільна лампа.
Ластівки щебечуть будинкам,
А людям - рок у навушниках.
Ми - інваліди двадцять першого століття.
Почуття наші в чужому ліжку загубилися.
Блакить стопталась і зникли небеса,
Лишились лиш хмара кров'ю полита,
Солона ріка, що стікає вздовж дороги,
Та будинки, пропитані природніми нотами.
Мінор і Мажор подружились,
Вони самі в Раю лишились.