Незнайомцю,
здається, що саме цими непрочитаними листами, я створюю маленьку історію недолюбові. В'яжу стежку до нашого з тобою щастя, спільного раю...Кожен лист - сходинка вверх до тебе і я вже загубилась у поверхах. Не знаю, чи то на 5, чи то на 10...а скільки тих ще поверхів? Один Бог знає і то, напевне й сам забув усе.
Та часом , дивлюсь на ці листи, і так хочеться все до чорта спалити, знищити, забути. Проклинаю себе, що написала тобі в один із самотніх вечорів, проклинаю своє бажання писати. Вважаю це не тільки бальзамом душі, але й потужним прокляттям, яке змушує людей (письменників, поетів) виливати все на поверхню і казати : "Дивіться на мене справжнього, голого!" Рими, проза, синоніми, метафори - різновид наркотиків, якими твориш ілюзію життя, яку тобі хочеться бачити, або ділишся вистражданими куточками своєї душі, аби масово поширити свій біль ...
В думках лиш одне : "Тупа дівчача казка, якій нема кінця і краю. Яка безглузда ідея писати людині, якої по суті може й не існувати". Любий, людям властиво сумніватись у своїх словах, думках, у своїй вірі, от і я засумнівалась ..ти ж мене пробачиш?
З любов'ю,
Твоя ...
