« Агов, дівчино, що ви робите тут в таку холоднечу, да ще й в такому одязі?!» - раптово почула позаду чоловічий голос. Не відповідає.
« Ви мене чуєте?,- торкається її плеча, - ви дуже холодна….і..дівчино, так у вас ще й кров тече» - здіймає свою куртку , накидує на мовчазне дівчисько.
А дівчина вперта. Затуманила свої думки тупими висновками. Не знає, що щастя зовсім поруч. Припиняє роботу на півшляху, а залишилося ж ще трішечки, ще капельку . І ось. А вона ж того не знає, гадає, що кінець поряд, що світ їй бридкий, хоча любила його понад усе на світі! Не признає сама собі, закопує в могилу раніше часу, гадає не варта спасіння…чи може не вірить в нього??
« Не знаю, що у вас на умі, пані, але скоріш йдемо звідси , дощ набирає обертів , ніч буде страшна, не гоже вам мерзнути…» - дістає носовичок, подає їй, бере за руку. Вона подивилась на нього , гадаючи , яке йому до неї діло. і підвівши очі на ньогоі…розплакалась. зовсім непомітно... Давно не бачила добрих очей і таких щирих. Взяла носовичок, витерла кров, слухняно йшла за ним, немов за поводарем. Як буцімто хтось приворожив. Боса, худенька берізка ховається за могутнім , впевненим дубом.
Він міцніше зжав її долоню, йшов швидко, щоб зігріти її босі ноги. Зовсім скажена. Думає « який чортяка змусив вийти її в таку погоду до моста?!». Давно не був такий обурений; зовсім випадково побачив цю навіжену , чомусь захотілось підійти, а чому не знав. Щось потягнуло, її маленький силует одразу змусив відчути інстинкт турботи, захисту. Заглянув в очі…правду кажуть, що очі, то є дзеркало душі. Відчув, що має врятувати її.
Так, ось в житті таке трапляється. Ти можеш бути 100 відсотковим реалістом і скептиком. Дивитися на закохані парочки і стримувати цей потік сарказму, який ллється безперестанку , можеш поставити табу на драми, мелодрами і т.д. Але ти не відповідальний за оту мить, коли раптом поглянеш в очі саме своєї людини, не відповідальний за свої дії, почуття. Думки. Ні. Ти не закохуєшся. Ти просто знаєш, що людина- твоя. Як ти це розумієш? Серцем.
Саме серце очищує все те сміття , яке смердить від постійної самотності. От і він це відчув в одну секунду, тільки побачивши її силует і птахів, які літали біля неї…щось в цьому було. Якийсь знак..але потім розбереться. Зараз треба цю приблуду гріти, зовсім як бурулька .
Завів у свою холостяцьку домівку. Нічим не особлива, приємно пахне, по-домашньому, трохи тепла, породиста кішка з дивацькими очима одразу чекала хазяїна біля порогу . Але аж ніяк не очікувала побачити незвану гостю. Оглядає безпомічну , винюхує, муркочить біля її ніг.
А дівчина досі вся тремтіла.
« Чому ти така вперта?!» - починає бубніти під ніс хлопець. Здіймає з неї куртку, веде у свою кімнату, дає теплий світер, носки, штани. Вона нічого не каже. Не перечить, не кричить, ні слова…лише слухає його, трясеться, скидує свій холодний й мокрий одяг й накидує гібаритного розміру його... Думає « пахне рідним..» і крадькома спостерігає за ним. Промайнула легка посмішка…хоче вірити йому. Ось просто так, без ніякої страховки…
« Я Анна…» - тихо, ледь чутно вимовила своє ім’я дівчина. Таким чином , дякуючи за одяг..
«Олексій»- різко відрубав хлопець, й далі щось шукає в шафі . А кицька все треться , лапками задирається на руки до дівчини, хоче поніжитись. Анна посміхається до безсоромної , хоче погладити, нахиляється…
Жмурить очі, і ноги не тримають більше її…хапає швидко Олексія за руку – і відчуває, як злітає. Зловив. Пригорнув до себе.
« Ну я не здивований, ще б довше постояла під крижаним дощем..» - тихо мовив хлопець. Перевірив лоб – гарячий. Відніс її на ліжко, вкрив теплою ковдрою, на верх ще одною. Заварив лікарські трави, приготував пігулки, зварив легенький бульйон . Поцілував..
« Мале дівчисько» ,- ніжно прошепотів , коли перевіряв температуру тіла.
Протирає обличчя холодною тканиною, тримає за руку, спостерігає за її мімікою. Час від часу щось говорить тихенько « Хочу злетіти…дайте злетіти..».
А тим часом , поки хлопець нервово ходив біля неї, чекав , поки пройде гарячка…в її голові пробивались в мозок тисячу гострих колючок, усі водночас і все глибше і глибше. Червоне-чорне-біле-червоне-чорне-рожеве світло блимало в підсвідомості , тіло пробирала невгамовна біль, наче хтось пробрався всередину і розриває усі венозні та артеріальні вени голіруч; звук трамвайних колій , плач дитини, стукіт крапель, крики молодят, шелест листя сплелись в один музичний твір. Мозок просто плавився від цього всього, наче хто повільно стругає його болгаркою...
Пробралась туди, захотіла навести лад, набридло відчувати кожен раз себе безпомічною, кричала
« Я тут головна!Це моє тіло, не твоє! Не смій чіпати його!» - і на мить мертва гнітюча тиша.
Бачила , як занесло її в макове поле. Воно було безмежне й просторе, запахло ваніллю, хоча не було джерела звідки міг би йти цей запах. Небо ніжно рожеве з нотками бузкового кольору, пташки літають зграями десь вдалечині , а метелики бавляться, граючи в квача. Все це було не реальне, але для неї саме рай, щоб побути нарешті у спокої.
На собі відчувала чийсь дотик, але поряд не було нікого, навіть вітер не видавав свою присутність. Проводить долонею по місцю , де найбільш тепло й приємно. Посміхнулась й загадала очі Олексія, а ще його напевно ніжне волосся..
Раптом біля її плеча сіла ворона. Вмостилась собі зручно й дивиться на дівчину. Пташка мала різні кольори очей , один чорний, а інший- сірий. Гострий погляд, розумний…
« Чого хочеш, мила?» - наче з людиною почала розмовляти дівчина. Потім погладила подушечками пальців м’ягеньке пір’я, а воно при кожному доторку світлішало, а згодом взагалі побіліло. От чудеса!
Ворона лише поцілувала дзьобиком дівчину, поглянула в очі , ніби намагалась заспокоїти, щось донести, але що….лише почула її «кар-кар»…
Добу пролежала, температура вже впала до норми. Анна прокинулась – і побачила його біля своєї руки, тримає міцно-міцно, заснув. Їй тепло, вона просякнута його запахом , а ще незвичний відчуттям , яке давно замурувала в собі. Ніколи не бачила такого піклування, турботи, ніжності.
Один його погляд і все зрозуміло.
Не все одно.
Повільно забирає свою тоненьку , вже теплу руку з-під його долоні і …гладить його волосся, ніби пальці самі захотіли поніжитись в цьому райському місці…Чує , як прокидається, різко забирає руку , ніби нічого й не було…Дивиться на нього, він помітив її сонний погляд і посміхнувся. « На довго ж залишила мене, більше не роби так» - солодко промовив хлопець, і без ніякого дозволу, вагання поцілував , не чекав відповіді, йому просто необхідно було її відчути на своїх устах. Носиком погладив щоку , потім притулив губи до лоба, перевіряючи температуру, побачив тоненький струмочок сліз на її блідих щоках…витер його , взяв за руку і мовив : « А я курячий бульйон зробив вперше, спробуєш?» . Анна розсміялась, а він одразу втратив розум. Типові чоловіки.
«Так ось чому приволік мене сюди, щоб бульйони випробовувати?» - грайливо стріляє очима. Рада, що жива..що все ще має трохи часу побути з тим, від кого не хочеться сховатись, замотатись в клубочок й кричати «Не чіпай мене!». Навпаки, з’явилось велике бажання постійно тримати його, торкатися, дивитися…і все якось так несподівано. Вона ж збиралась померти, та й зараз їй нікуди від звіра не втекти, але хіба доля могла так нагородити її? Мало ймовірно.. За хороше потрібно розплачуватись , і не грошима, ні, а власним щастям. Знала це як основний урок життя . Бо добряче хапала по плечах від нього..
Олексій приніс їй свій фірмовий бульйон, кормив Анну з ложечки, помалу , обережно, аби не обпекти їй губи. Дивився в ці очі й не міг дати ради своїм почуттям. Знав, що так виглядає вимучена життям , знав, що треба обережно з нею, як з фарфоровою лялькою, що вона потребує тепла..; боявся нашкодити, боявся розвіяти перед собою її й побачити, що то були його галюцинації. Поглянули б на нього зараз друзі, не повірили б , що він здатен взагалі щось подібне ванільне робити…Аж сам сміявся в душі з себе , що сидить біля дівчини й кормить з ложечки…
«Теж повірити в це не можеш…» - облизуючи губи від смачного , але трохи пересоленого бульйону мовила Анна.
« Не можу повірити , невже все так просто…»
Дівчина повільно підвелась з ліжка й потянулась до нього, посміхнулась сонно й невимушено поцілувала його.
« Дякую за турботу..» - прошепотіла біля його губ.
Вони все розуміли без слів, відчуття ніяковості зникло ще при першій зустрічі, наче познайомились ще в минулому житті. Вона знала, що хоче належати йому, а він – що хоче турбуватись про неї все своє життя. Не хоче віддавати цю крихку дівчинку кому-небудь. Відчував , що прийдеться відбивати її у когось, але ще поки не відає у кого…
у самої долі..
ID:
809712
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.10.2018 00:48:27
© дата внесення змiн: 12.10.2018 00:48:27
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|