Лиш просто хочу твою руку потримати:
не раз.. разів так декілька.. мільйон.
Сьогодні.. завтра.. тижні не чекати.
В лихі хвилини. В згоди заборон.
Ти не моя! Моєю більш не станеш.
Не будеш знову, як тут не крути.
В моїх руках фіалкою зів’янеш..
немов пелюстки спохмурнієш ти.
І разом будем хмуритись щодня..
Й в арену ночі - в простір самоти.
До поки ще кохання маячня..
до поки вільна.. Раджу утекти!
Тікай від мене! Подуми познищуй!
Чого стоїш? Нема чого чекати!
Ти у руці до мене тягнеш вишню..
ти дозволяєш руку потримати.
А що там знати - правильно.. не вірно.
Твій вибір хмуритись мов море.
Мені в майбутньому занадто стане стидно,
бо я не раз вдарую тобі горе.
Бо ще не раз, а скільки буде треба..
А стільки дай.. як сам наворожу.
Тож взяти вишню - не моя потреба.
Тобі у цьому «щасті» відкажу.
