Осіння жінка у червоному плащі
І парасолю у руках міцно тримає,
Та не лякають вже давно її дощі,
Вогонь у серці ще постійно зігріває.
Життя ламало і тягнуло в круговерть,
Забравши все те найдорожче, що все ж було,
Похмурі дні чомусь переростали в смерть,
Про це лише щоденник й ручка її чули.
Вночі подушка часто мокра є від сліз,
Бо все терпіти часом вже немає сили,
Вдень тільки посмішка й новий життя ескіз,
На людях жінка завжди сильна і красива.
Вона не хоче більше жити як усі,
На власну казку з нетерпіння теж чекає,
А казка їде у осінньому таксі
І щастя прийде, точно прийде, вона знає.
В серці надією тремтить іще весна,
А на обличчі літня мрія все ж щаслива,
В юрбі завжди є загадкова й мовчазна
Ота панянка, що і досі вірить в диво.
Осінні думи вже собі життя пряде,
Летить усюди павутинка тонка й сива,
Лише погляньте, друзі, як вона іде
Осіня жінка ніжна горда і красива.