Вже те́мно, та дощ не вщухає.
(Мене намагається змити?)
Сердечко в грудя́х калатає
І мерзне покоцаний хвіст.
Голодний... і майже немає
Бажання боротися, жити...
Ще й вітер наскрі́зь продуває
Старезний розхитаний міст...
Нема ані мами, ні тата,
Сестер і братів теж не маю;
Найменшого збила машина,
Здається, у тому дворі...
Сестричку втопили дівчата
В калюжі. Навіщо — не знаю.
За мною ж ганялася псина,
Та я врятувався в норі...
Напевно, весь світ проти мене
Озброївся ніби на монстра:
Природа, тварини і люди
Мене незлюбили за щось.
Кому ж кошеня безіменне
Завадило? Гі́рке і гостре
Нікчемне життя у приблуди
Прожити мені довелось...
Штовхали мене мов холу́я —
А я лиш просив допомоги.
Та доля, на жаль, невмолима:
Тож замість перин бите скло.
Пробачте мені, всі кому я
Потрапив на очі й під ноги;
За те, що нявчав під дверима
І слізно благав про тепло...
(23 вересня '18 р.)
Дуже подобається, як написано. У Вас є чому повчитися. 
