Прискіпливо вдивляюсь я
У глибину віків
Й пред славою схиляюся
Вкраїнських козаків.
О земле, ти пригадуєш
Далекий дзвін копит,
Коли летіли з шаблями
Дніпровські козаки?
Коли в очах іскрилося,
У стременах – нога…
І в рукопашну билися.
Водою час збігав…
Закровлена трава-ковиль
Лягала під людей,
Й думки не йшли із голови:
– Де ворог? Ворог де?
Рука ж , немов заведена,
Рубала ворогів
І зліва, й справа, й спереду,
Бо вірна корогві.
Усі один за одного
Стояли, як стіна,
За землю плодородную.
Вже голову стина
Рука козацька шаблею –
Якщо не він – його,
Й кива йому з пошаною
Той, врятував кого.
За віру православную,
Дружину і дітей,
За Січ, що стала славою,
Козак усіх змете.
Він, гордий, бою навчений,
Стоятиме на смерть,
Ним, як молитву, завчено:
– Нап’юся волі вщерть!
І воля, й слава, й доблесті,
Козацька шабля й кінь –
Це не якісь там домисли –
То істини такі.
І завдяки цим якостям
Відважних козаків,
Ми живемо не якось там –
В державі, ще й якій,
Де найсвятішим віра є,
Можливості й сім’я.
Пишаймось Україною –
Вона для нас своя!
27.11.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
