5 років тому був простенький старт,
це крик душі, а не банальні звіти.
зіграла доля так зі мною жарт,
я вирішила - хочу дві овіти.
весною вдруге написала зно
для серіалу майже є сюжет
думок багато рішення одно,
подала документи у ЛІЕТ
три тижні сесії минули наче мить
Нові знайомі і нові предмети.
у русі дуже швидко час летить.
викладачі..конспекти..кабінети..
все ж інших не знаходжу я ідей
можливо просто так тоді співпало
хоч не хвалюся пам‘яттю на імена людей
твоє чомусь таки запам‘ятала.
зимова сесія і ти не появився.
екзамени та заліки здавали
тоді на тобі світ не зупинився
але когось усе ж не вистачало.
життя усіх шалено завертіло
позаду ці дитячі сподівання
я через рік також ЛІЕТ лишила
здавалося знайшла своє кохання
і не сиділось вечорами там на парах
на перший план новий пріоритет
від щастя я літала мов у хмарах
кому потрібен був отой ЛІЕТ.
хвилини емоційно радісні й важкі
на кожного своє чекало майбуття
і паралельно йшли тоді стежки
ми з іншими складали плани на життя.
пройшли роки все кардинально помінялось
хоча були далекі і чужі
ім‘я твоє у пам‘яті зосталось
і я знайшла тебе в соцмережі.
ти пригадав, добавив, подзвонив
пригадуєш ми не могли наговоритись
той твій дзвінок щось у мені змінив
почала я відрадості світитись.
хто я для тебе подруга? знайома?
в той час це було зовсім неважливо.
ти так далеко в Києві, невдома.
та я повірила чогось у неможливе.
за кілька днів ти став таким близьким
що я боялася своїх думок
та розчинилися твої слова мов білий дим
ти сам назавжди перервав зв‘язок.
єдине що я хочу донести
заради чого стала це писати.
слова несказані мені прости.
не вмію почуттів я виражати.
я ті розмови досі пам’ятаю
не підсилаю знов своїх подружок
але чомусь ще трішечки скучаю
кого обманюю не трішечки а дуже...