(добрій пам’яті моїй матері-свекрусі)
Які ж у Вас рученьки, мамо!
Я ще таких не бачила ніколи!
Великі і покручені , немов клешні у краба.
І вени чорним павуком роздулися від крові.
О Господи, це треба скільки болю,
Щоб їх так знівечить!
А може то не руки, а старе гілля,
Рости якому не давали змалку?
Все вигинали їх, давили до землі,
І не питали чи болять вони, чи ні
Життя з них силу висотало до останку.
Тепер лежать вони – коліна гріють,
Ворушаться, немов весною у ріллі.
Згадала, як вставала до схід-сонця, зранку,
Коли ще спали діточки малі,
І бігла в школу, віддаючи серце до останку
Чужим вже дітям, начебто своїм.
Мов черствий хліб лежать – зчорнілі, незугарні,
І зморщені, мов дубова кора.
Хіба повіриш, що, колись, ці руки були гарні
І цілував їх суджений, коли прийшла пора.
Натруджені, ласкаві руки на колінах
Самі – собі живуть, життя складають,
Що розлетілося в скалки – великі і малі.
Не часто діти- внуки приїжджають,
Та мало руки мамині відпочивають,
Їх пестячи в думках, відводячи усі жалі.
Рідненькі руки, щем стискає душу,
В них серця доброта і вічна туга:
Ще дітям, внукам хочеться допомагати
І правнучатам кіски заплітати,
Але скувала руки старість недолуга.
І хочеться мені до них припасти і поцілувати.
Багато материнської любові в цих руках.
І поведуть вони нас вже немолодих, та нерозумних
Від хати рідної, минаючи хвороби і жалі,
Допоки ми потрібні будемо Землі,
Щоби останній борг і шану їй віддати.
ID:
782422
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 15.03.2018 20:20:52
© дата внесення змiн: 15.03.2018 20:29:55
автор: Лариса Чорноус
Вкажіть причину вашої скарги
|
