Субота пошуківця (в даному випадку любителя походів з металошукачем та добувача всілякого залізного мотлоху,а подекуди простого шукача пригод на свою " п'яту точку")конкретно різниться від суботи звичайної людини. Підйом ні світ ні зоря,сніданок на швидкоруч, бутерброди та термос з духмяним чаєм в наплічник, і вперед до нового й нерозвіданого.
Той червневий ранок дихав у груди приємною прохолодою. Я неквапливим кроком прямував до автобусної зупинки. Ще здаля помітив яскраву футболку з образом легендарного Че. Андрюха вже чекав на мене.
З моїм тезкою і побратимом по лопаті знайомі близько двох десятиліть. Літні канікули в селі,весела компанія,перші викурені цигарки... Тоді час летів перелітним птахом, швидко й нестримно,але гарантовано вертаючи щоразу. Дорослішати зовсім не було бажання. Не даремно жартують,що перші сорок років дитинства для чоловіка найважчі. Так вийшло і в нас з Андрієм. Хоч літа по-тихеньку наступають на п'яти,проте жага мандрів та авантюризму не покидає наші вічно юні серця.
Потиснувши один одному руки,ми жваво майнули до жовтого "Богдана",який з відчиненими дверима,ніби з розпростертими обіймами,зустрічав усіх охочих отримати насолоду від дорожнього атракціону. Бо наші дороги інакше не назвеш. І це м'яко кажучи.
За десять хвилин маршрутка рушила. Я дістав із кишені навушники та ввімкув музику на телефоні. Андрюха заворожено вивчав карту та вірність прокладеного маршруту,доповнюючи певні місця точками. За вікном плавно зникали урбаністичні пейзажі,а мене під меланхолійні ритми пост-року повільно окутувало сном.
Та все раптово змінилося тільки-но виїхали на трасу. Гречані та соняшникові поля одразу запалили мій зір. Відкритий вентиляційний люк впустив до салону розбишаку вітра,який приніс із собою солод аромату відцвітаючих акацій. Такий знайомий запах ще з дитинства,забути його просто нереально. Про сон годі було й думати.
Поїздка наша зайняла хвилин сорок. Двері зачинились. "Богдан" повільно розтанув в літнім мареві напівпорожньої траси. Ми одягли наплічники і після Андрієвої фрази " кладуха не жде:)",гордо рушили в протилежний бік села, по якому серпантином розливалися колись потужні Змієві вали.
Небесний диск зайняв свою висоту,облизуючи нас гарячим промінням. До місця призначення лишилося якихось два кілометри.Поправивши бейсболку,я звернувся до товариша :
- То що,камраде,які прогнози на сьогодні?Золотішко - сєрєбрішко?
Андрюха усміхнувся :
- Київська Русь полюбому!
Піщана дорога привела нас до мілководдя,яке розділяло сусідні села. За давніх-давен тут була судохідна річка.
Сонце по - літньому припікало,розсіюючи своїх зайців по циферблату годинника. Стрілки показували дев'яту сорок п'ять.
- Все. Ми на місці,- оголосив товариш, оглядаючи карту на екрані GPS навігатора. Я зняв наплічник,розім'яв втомлену спину та дістав пляшку мінералки. Кругом нас дзуміли бджоли,десь неподалік розспівував соловей. Під лісосмугою майоріла налита теплом пшениця.
- Яке ж повітря тут,- прошепотів я, на мить заплющивши очі. Відчувався спокій. Абсолютний всепоглинаючий спокій.
Поки мені файно релаксувалось,Андрюха вже ставив катушку на прилад.
- Спершу побалую солоденьким Земляного Діда,- вирішив я,взявши в руку "фіскарика". В кишені мав глазурований сирок. Зі смаком персика, здається.
Польовий суховій час від часу приємно торкався тіла. Сигнали під катушкою в основному "чорнили". Похвалитися було нічим,окрім парочки пізніх "совєтів" та купки гільз від німецької "Mauser 98k" на двох. Наші пошуки по-тихеньку наближалися до обіду.
Ситно підкріпившись,ми з азартом взялися за продовження справи. Я рушив у напрямку того ж таки мілководдя,Андрюха крокував до лісосмуги,важкою підошвою здіймаючи сиву пилюку.
Від річки тягнуло сирістю. Літня теплінь дещо втрачала тут свою владу й губилася серед густої зелені очерету. З краю берега я "спіймав" цікавий сигнал. "Досить глибоко. І що там за штуковина?",- подумалося мені. Піщаний грунт копався легко,без особливих фізичних зусиль. Скажу простіше : не я копав,а лопата:)
Як саме виглядала моя фізіономія,коли на нагорнуту купу землі випала річ з тисячолітньою історією, можна хіба що уявити. Все навколо затихло. Тільки в грудях гупало на виліт : на долоні я тримав свій перший енколпіон.
На місце збору ми повернулися майже однаково.Вечоріло. Втомлені,спітнілі,але задоволені вдалим виходом, почали розкладати накопані артефакти. Андрюха висипав з хабарниці три"царя" та п'ять" совєтів". Ще мав жменю різного шмурдяку.
- Зачьотно взяв, друже,- сказав я,відкривши свою хабарницю,в якій принишкли дві радянські " трьошки".
- Щось надто скромно,- підозріло зауважив Андрій.-Хоча по твоєму задоволеному фейсу бачу,що то не все.
- І таки да, камраде.Як ти казав : Київська Русь полюбому?! - продовжив я,дістаючи з кишені бронзового свідка подій як мінімум 11- го століття.
- Чувак, вітаю тебе!Це ж який шматок історії тримаємо в руках...
Двері маршрутки відчинилися на кінцевий зупинці. Наповнене оксидами металів міське повітря вдарило по ніздрях,відігнавши всі думки про чудесно проведений день. Нас замріяних печально спустило на землю. І тільки іржава смуга горизонту над висотками мовчки наближала чергову парку ніч.
ID:
780753
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.03.2018 12:02:27
© дата внесення змiн: 07.03.2018 12:02:27
автор: Ендрю Мітін
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую)
