На площі під ногами нотовпу гучного,
Дитя сиділо, не помічене ніким,
Ніхто не знаю, хто залишив його о тут самого,
На нього навіть погляд ніхто не перевів.
Та й хлопчику було до інших все одно.
Він грався камінцями дорогими.
Жбурляв у гору, то кидав у багно
З наївністю належною дитині.
Горіли в рученятах прекрасні самоцвіти,
Весело сковзали промені по них,
Та з натовпу ніхто і не помітив,
Всю цінність камінців малих.
Рубін, неначе кров, багряний,
Прозорий діамант, немов сама душа.
Смарагд як жадібність байдужа,
Топаз як ангельська сльоза.
За обрій сонце закотилось,
Упала ніч і площа стала геть пуста.
І лиш в пилу лишились
Прекрасні самоцвіти наївно кинуті дитям.