Він стояв на даху.
Внизу бігли мурахи-машини-люди.
Бігли думки.
У кожного своя музика.
А він не спішив.
Та й куди йому? Хіба в небо.
* * *
Він любив мовчати до хмар.
Дивно, та вони вміють слухати.
А ще він любив дороги.
Та зараз їм не до нього – мурахи… машини… люди.
Особливо люди.
От уже люди його не любили.
Вони любили слова «Так йому й треба».
Він їх часто чув.
А маму вони жаліли.
Правда, так, як він – жодного разу.
Він пригортався.
А вони – клали руку на плече.
Мама часто плакала, коли вони йшли.
Тоді він гладив її по голові.
Усміхався, та виходило – що плакав теж.
А мама часто мимохіть повто-рювала: «Він тут чужий… Не місце…»
Хто, мамо?!
А ще він любив Маргариту Василівну.
Вона приходила з мандаринками і дозволяла називати себе тьотя Рита.
Вона по-особливому жаліла маму.
Тоді мама теж плакала, але прямо при ній, їй в плече.
Тьотя Рита казала, що то мама так молиться.
Бо ж словами що хоч можна сказати, а сльози не обманюють.
Тьотя Рита була інша.
Коли вона йшла, мама обіймала і просила зайти ще – вона її любила.
А він любив маму.
Він часто питав, чого вона плаче, а вона казала: «Душа болить».
Пила якісь таблетки.
Як і він, тільки жовті.
Солодкі.
А потім мама поїхала у відрядження.
Довготривале.
Він спочатку плакав.
А далі – вже й ні, тільки дуже чекав.
Тьотя Рита ще приходила – подивитись «як там дитина».
А батько ніколи не був радий.
Казав: «Не маленький, чого ти так за нього взялася? Ну дебіл, то що мені робити?».
То вона й заходити перестала – передавала гостинці сусідами.
Батькові лише казала: «В інтернат хоч не віддавай. Заклюють же…».
Він був йому чужий.
Батькові…
А він все ховав гостинчики – мамі похвалитись, як приїде!
Та мами не було, не було…
В Миколая просив побачити вранці маму.
Поклав їй під подушку гілочку, схожу на пташку – краса ж!
А вона так і не приїхала.
Затягнулося відрядження.
Він тільки вчора знайшов нарешті пояснення цьому слову.
У відрядження – це до Миколая.
Тому й не повернулась, бо вона йому тепер помагає…
Люди казали – мама померла.
Так кажуть, коли хтось іде на небо.
Він сам бачив її у хмарах – вона йому всміхалася!
Мамі там гарно.
Тільки за ним сумує – він знав.
Вона боїться за нього: як він тут?
- Я чудово, мамо!
Я скучив…
* * *
… Він стояв на даху.
Внизу – бігли мурахи, машини, люди…
Бігли думки.
А він не спішив.
Йому ж куди? В небо…
2013
