Ти знаєш, осінь, я в полоні
В твоїх озерцях чистої краси.
Ця сукня ситцева твоя, червона,
Із краплями - перлинками роси.
Ці очі пресумні твої, моя ти осене,
Заплакана дощами, йдеш кудись сама.
Ніхто не відгукнувся на твої запросини,
Нікого біля тебе вже нема.
Всі проганяють твій ранковий вітер,
І проклинають смуток сірих днів.
Моя багряна осінь! Скільки є людей на світі,
Що не витримують холодних вечорів.
Хіба ж ти винна в тому, осене,
Що хоч велична, та сумна твоя краса,
Що не іде ніхто на осені запросини,
Що часто так палають жаром небеса?
Моя небачена красуне, осене,
Я б доторкнулась до твоїх терпких гарячих губ,
Пройшлася б по брудних струмках ногами босими
У світ осінніх радощів і згуб.
Візьми мене з собою, посади на крила вітру,
І пронеси крізь жовту гіркоту життя.
Я сльози твої, осінь, ніжно витру,
І в шурхоті листків вловлю твоє серцебиття.
