На ньому не картуз – вороняче гніздо,
Осиками взялись сліди його кордонів,
Й на відстані від «від», до бажаного «до»,
Лиш сонячні сніги, лиш літо льододзвонне.
Печаль його – стара. Не так в словах, як в снах,
У несвідомо підсвідомих кроках,
Він – трохи Зигмунд Фрейд , а трохи – Мономах.
Наточує з очей березового соку,
А потім припаде до свіжої ріллі,
І слухає своє, чи,може, поля серце,
І радощі снують на зоранім чолі,
І грають у очах схвильовані озерця.
Візьме у свій кулак якусь таємну мідь,
Іде в осінній ліс, аби купити квітів,
День догора, тож він хутчіш, хутчіш… біжить,
Замріяний дивак, один на цілім світі.
Він біг пережива, бо кожен крок – полон,
Летить із голови гніздо в засохлу Лету,
Він падає в траву. Виходить з нього сон,
збирає в той картуз не квіти, а комети.
Й довірлива, наївна, як лоша,
Блукає між комет його душа.
ID:
737201
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 09.06.2017 17:40:26
© дата внесення змiн: 09.06.2017 17:40:26
автор: Стяг
Вкажіть причину вашої скарги
|
