Червень 1948-го. Велике село, розташоване хуторами на високих пагорбах, поміж яких у ставках виблискує дзеркалами вода. Перша, Друга , Третя ланка, Кружалі, Жорники, Тернова та Гуки. А у воді віддзеркалюються круті схили. У кожного ставочка назва - Панський, Попівський, Болота́, Великий, Колгоспний, Малий низ, Круглий, Новий. Тільки два старих обмілілих ставочка, що передували Болота́м, не мали назви. Їх може хтось знав зі старих, а чи забули...
У цій мальовничій місцині було затишно. Ані війна сюди не дійшла, ані совєтські кати. Навіть назва Протопопи нікого не дратувала. Поміж люди село звалося Попами. Перевага віддаленості од шляхів. Та колгосп таки був. "Красний Луч".
Варка народила Тетянку, а через півтора рочки і Сашка. Хто був батьком ніхто надто не цікавилися. Безбатченків жінки тоді родили багато, такі часи. Перешіптувалися собі стиха. Чоловіків повернулося з війни усього четверо на всю Другу ланку. У півсотні дворів самі діти та жінки. Хлопці з 12-13 років працювали скотарями, пастухами, або у стайні біля коней. Троє старих дідів чоловіками не вважалися. Старша Варчина дівчинка, Оленка, народилася у 39-у, коли ще чоловік, Павлік, був живий. Він загинув у сороковому на пожежі, як спалахнув тік. А ці повоєнні надбані , наче вкрадені, діточки були подаруночком. Ніхто не засуджував, лише заздрили ті, кому так і не судилося стати матерями. Працювала Варка тяжко. Од ранку порала своє хазяйство - свиня, курочки, вуті, кізка з козенятами, город. Усім нарубати й зробити мішанку, вуті вигнати до ставку. Потім у ланку до спеки, пообіді поверталася на годинку покормити дитину і знов йшла до вечора. Приходила втомлена й інколи плакала, прихилившись плечем до стіни біля печі й сховавши лице у натруджені великі руки. Оленка гладила материну спину, Тетянка смикала за подол, а Сашка тягнув до неї маленькі ручки й гуликав, просячи їсти. Брала на руки дитину й починала кормити, сидячи на ослінчику, Тетянка притулялася і дивилася як малий присмоктувавсь до грудей. Одтак витре сльози й посміхнеться...
Оленка зранку йшла разом із мамою допомагати Домашці, сестрі, що втратила пальці ще дитиною, видоїти та вигнати у череду корову та верталася гледіти малих, готувати попоїсти, вирвати бур"яни та кинути свині, аби не рознесла підгнилу загородь і не зрила городину. Інколи брала Сашка на руки й односила до бабуні на Третю ланку, а сама бігла до ставка поборсатися у воді з такою ж малечею, що нянькувала, купала Тетянку. Одразу після ставка бігла за Сашком і приводила бабуню аби та помагала їй прибратися у погрібі та ямі, куди закладали картоплю і буряки, мити діжки . Бабуня вчила варити борща. Покручені руки бабці боліли і Оленка запарювала солому й обкладала їх "паренкою". Наприкінці літа баби Гані не стало.
Взимку померла Оленка. Кашляла сильно, у гарячці говорила щось швидко та незрозуміло, поривалася кудись іти... Варка привезла лікаря, він сказав "Кір"... Поболіли й Тетянка з Сашком та швидко одужали. Горе шматувало Варку. Сльози текли по зчорнілому, скам"янілому обличчу. Діти горнулися і вона притуляла їх до себе слабкими руками, з яких весь час щось вислизало.
Посуха 1949 року була страшною. Городина посохла. Картоплю копали серед літа попечену. Вціліла квасоля, що посадили понизу, її було рясно. Капустини, поїжені комахами, були схожі на страхіть понівеченими листами і мама їх повиривала, аби діти не лякалися. Подіставала діжки і наносила води поїти худобину. Вода зігрівалася на сонці і ввечері Тетянка купала Сашка і милася сама. Одного разу ніжка ковзнула по мокрому ослінцю і дитина сторч пішла під воду...
Чи є та міра, якою можна виміряти горе мамине?!.
1954 рік. Сашуня прибігає та кричить "Тітко Домахо, мама зве, кричить дуже!" "Ой, батечку, біжи до Ульки, скажи нехай збирається!" "Тітко Уляно, тітка Домаха наказала збиратись!" Улька спокійно подивилась на дитину і відклала прядиво. "А йди до діда Федьки по мед, скажи посолодити аби дитині було солодко жити..." Сашко мчить до пасічника. Дід відчинив двері і приклав пальця до вуст. "Пішли, малий, посолодимо..." Сашко здивувавсь і йшов за дідом навшпиньки повз труну, у якій лежала баба Оксана, до столу та сів на лаву і боявсь поворухнутися. "Бач як... один вмира, другий народжується... Таке життя... Посолодимо дитинчаті... от, малий, бери мед, от окраєць. Молоко... Рости скоріш, помічник, мамине щастя." Всміхавсь у сиві вуса, гладив по голові Сашка. Його сини усі загинули і вони з бабою дуже тужили за дітьми. Бо й онуків не встигли ім народити. Сашко ласував медом і дивився на труну, звідки була видна лише хустина та ніс небіжчиці. "От би мені такого онучка", всміхавсь дід... Ввечері Улька повела хлопця додому, бо в нього від тривоги вже тремтіла щелепа. "Нянькувати будешь? Сестричка в тебе тепер. Ой, бідна дитина... Двоє старшеньких Бог прибрав, а от знов подарував маленьку. Гарненька, білоголова, наче кульбабка. В кого це вона..." Та й прикусила язика.
Усю зиму мама ледь ходила. Дитину грудьми не кормила, добре хоч кізка негуляна зосталась та трохи доїлася. Заводили її за припічок аби мама не виходила доїти на холоднечу. Домаха привезла звідкілясь бабу, що пожила в них з тиждень, щось варила й поїла Варку, поставила ікону у куток де завжди стояла свічка і ввечері ставала на коліна та молилася пошепки, тільки вуста зрепані зморшками лопотіли. А коли збиралася від"їздити наказала Сашкові маму жаліти та берегти. "Одужає , та вже такою здоровою не буде... Тож підсобляй матусі. Вже хлоп"яга величенький. Гарна жіночка... Вродлива. Нехай Бог дає родині долі легкої."
Варка пожвавішала, коли-не-коли й заспіває... Посміхалася до малої і казала : "Ніночко, цукерочка, твоя матуся одужує! Сашуню, дивись, вона так гарно сміється! Діточки мої ріднесенькі... "
Навесні тітка Домаха привела до двору теличку "Дивись гарно за нею, Сашуню, дбай. Вона ласкава, тож і корівкою буде спокійною і справною. Поможи мамі, синку, на ланку їй тепер не можна, трохи легше робити буде на току. А там побачимо..." Так у малого закінчилося дитинство, бо і теличка з кізкою на ньому, і свиня, і вуті, і Ніна... Бувало набігається поміж ними, ввечері падає снесилений. Мама дивиться на змученого хлопця і плаче, гладячи білий чуб. Так і проходило літо. Ніна любила ховатися і гратися тихенько кониками, що різав з деревини пасічник, ляльками, що Сашко в"язав із трави, гудзиками, які мама зв"язувала вервечками аби дитина не ковтнула. Бува Сашко кличе її, а вона не виходить поки брат не починає голосно плакати. Тоді й собі рюмсає і виходить зі сховки. "Не ходи до поля, Ніночко, заблукаєш, вовки з"їдять... Пішли, перепнемо теличку... Скоро мама прийде, будемо картоплю копати, моню пити... Давай кізку напоїмо, вона також водичку любить... Ой, замазюка яка в мене Ніночка, пішли вмию тебе... Не їж землю, вона кака..."
Восени Сашка привели до школи. Йти було далеченько, аж до контори на Кружалі. У колгоспі виписали дитині штанці та взуття. У селі з"явивсь перукар, що приїздив раз на місяць до клубу, тож Сашка водили стригтися. "Такий красень наш Сашуня! Дивись, Ніночко, братик вчитися йде, не заважай йому, будь слухняною. От виросте й буде військовим, як оті дяді, що приїздили на велиииких машинах купатися до ставочка. Красень який... Господи, дай дітям долі!" Віддала Варка і Ніну до ясель, що прибудували до школи ще торік, але працювати почали вони лише перед вереснем. То можна мовити, що діти обидва пішли до школи. Раніше мамі вставати, самій хазяйство порати... Та Варка була рада - дитина виросла, буде вчитися. Іноді так замріювалася про майбутнє Сашка, що ледь встигала.
"Сашуню, чекай, я з тобою!" Ніна бігла за братом у куряві, що піднімала череда. "Ніночко, лишайся вдома, сьогодні спекотно! Тобі знов голівку напече! Мама буде мене лаяти! Як побачиш мене он тааам, то приходь, тільки у бутуль води собі візьми. Не плач, курочок накорми, у діжі зерно, та водички їм налий. І не заглядай у колодязь, бо ще впадеш. Тітко Зіня, подивіться за малою, мама на базарь поїхала! Бо мені з чередою... Спала б ще, чого підскочила рано..." "Йди до мене, дитино, йди, як мама приїде, канафет привезе, підеш додому. Осюдочки сідай, снідати будемо, дядько зяйця впіймав у городі , усю капусту зточив, бісів син... Тож смачниий-смачний зяяць... їж, мала, їж... худенька, як трісочка... ох і біляві ви з братом! В кого ж ви такі, наче кульбабки..."
"Мамо, вставайте, Красуля телиться, щось вона того, мукає сильно. Я мабуть до Щуки піду, позву..." " Йди, синку, поспитайся! Не подобається мені це... ой, не подобається..."
Корова привела двох телят. Одне здохло надвечір наступного дня. А бичок зіп"явсь на ноги швидко, ріс довгоногим, але дуже вередливим. Ох і намучивсь Сашко. У череді пастись не любив, тікав, задере хвоста і мчить кудись, наче навіжений. То у города вскочить, то загубиться у траві, що виросла така висока, що і корівка ледь видніється. Ніна бігала з Сашком і часто втішала брата, який плакав од неприємностей з тим скаженим бичком. Врешті-решт мати принесла цеп і його прип"яли за двором. Але бичок і кілок вирвав, і цеп затягнув кудись. Пригнала ввечері Домаха аж з іншого краю села, казала, що дуже напакостив по городах. Врешті бичка забрали у колгосп і пустили до літнього табору. Варка жаліла Сашка. "Синочку, ну чого ти такий сумний... важко тобі... Не переймайся, якось буде. Голова казав, що дасть нам на заміну іншого. Не приведи Осподь, що скойться з тобою..." І перехрестилася. "Мамо, коли це ви така божа стали?.."
"Поїдеш до міста, дзвони до контори. Голова казав, що можна. До зими пошта відкриється, як що, телегряму даси. Не нервуйся, он, щелепа двигтить... Ніно, доню, а принеси ще яблук. Картопля, морква, цибуля, отут о часник, сало у іншому оклунку. Та ти в мене ніде не пропадеш. Дякую, Осьподь, за сина... усім би таких синів... Бережися у місті, там усяке бува. Гроші зашила у кишені. Оці тобі на ахтомати, там така смачна солоденька водичка, пила б і пила! А отута кухвайка, новенька. Може тобі згодитися..." Сашко дивився на посивілу маму і Ніну з сумом. Дуже хотілося їхати, та так боявся їх лишити. "Вчися, синку, вчися і лишайся у місті. А ми туто не пропадемо. Я тепер у садочку кладову прийняла, грошей досить, як приморозить, свиню заріжемо. Мабуть я знов кізку заведу... Щось мені сумно без корівки... Гусі величенькі, буду тобі передавати з машиною, зустрінеш. "
"Ніночко, приїзди з мамою, мені кімнату дали, а розписуватимемось ми через тиждень. Валя така гарна..." Сашко кричав у трубку, хоча було добре чути. Військова форма дуже пасувала хлопцю. Гарна вдача і м"які риси подобалися людям. І в армії йому поталанило з командиром. Залишив його працювати водієм у частині опісля служби. А тут і Валя... Як побачила його, кинула свого нареченого. У їдальні кращі кусені йому, така мила дівчина!
Мама з Ніною приїхали пообіді. Сашко зустрічав їх з поїзда на військовій машині. Мама розчулилася, Ніна сміялася і терлася щокою об плече брата-красеня. Оклунки були такі важкі, що Сашко ледве піднімав. "Мамо, як ви такі важезні сумки дотягли... Вам же не можна..." "Нічого, синку, голова допоміг, машиною довезли, ще й посадили на потяг, то ми не напружилися" Мама сміялася і плакала. "От приїдемо, познайомлю з Валею. Вона зараз на роботі, я назавтра вдома, відпустили мене на два дні. Тож весілля буде як у людей."
"Не одружуйся. Вона нещира. Не ламай життя. Бо вона тобі зламає. Я таких знаю..." Сашко сидів червоний і розлючений. ""Я вирішив, мамо, я обіцяв! Я не можу збрехати!" "Ти не уявляєш..." "А ти нас од кого народила? Думаєш нам було як?.. " Варка заплакала. Ніна підскочила і почала втішати маму. Повернулася до брата і гірко сказала : "Може ти і обіцяв... Тільки мами не ображай. Вона поганого не скаже... А Валя твоя... тільки ти один не бачиш яка вона... І батько... хто б не був, а народила нас мама, і виростила вона. Тож тобі буде соромно. Не плачте, мамо, він сліпий. Нехай одружується. Часом утне дурницю, а тоді картається..." "Пробачте, мамо, пробачте, я не хотів Вас образити, воно саме вирвалось якось... Ви ж нас ніколи не вдарили, а я ... пробачте, мені так соромно... Але я не можу так, я люблю її, не можу жити... серце рветься, як бачу коли вона іншим усміхається. Як случиться, так і буде..." "Твоє життя , синку, а коли що... в тебе родина є."
"Мамо, мамо, в мене донька народилась! Біленька, гарненька, на Вас схожа! Через тиждень Валю випишуть, приїздіть! Онуку побачите!"
"Що, Ніночко? Коли забрали? В яку лікарню? Я їду!Зараз же!"
Ховали маму у суботу. Тітка Домаха побивалася за єдиною рідною сестрою. Ніна стала мовчазною. Ані сльозинки, ані зойку. "Рак, Сашуню. Так швидко, двох тижнів не протягнула... Так мучилася... Спочатку худнути стала, а потім заболіло. Куди тільки не возили, голова машину дав на два дні. Навіть сам приїздив. Та лікарі сказали, що запізно. Як Валя, як Лєночка?.." "Я пішов од Валі..." Ніна подивилася на брата і заплакала, чим далі, то сильніше, поки не перейшла на крик. Тітка налякалася, почали кликати лікаря, що прийшов дати посвідку. Ледве заспокоїли. Опісля поховання, вже зовсім темно було, у хату постукав голова. Зайшов блідий, змучений. "Пробачте, діти..." "Сідайте, Федоре Тимофійовичу! За що вас пробачати, ви й так нам стільки допомагали..." "Пробачте... не міг я... а тепер вже можна, бо її нема... Я батько ваш... так сталося..."
"Коли сказав батько, що пора одружились, я зрадів, кажу що в мене і дівчина на прикметі є, а він каже, в нас свої прикмети. Так і одружили на Стефі. А вона спочатку тиха була, а потім як чортиця стала. І Варя заміж пішла за Павліка. Думав, що це й усе. А Павло пізніш згорів на току. Варя лишилась із дитиною, тоді війна... Як повернувся, думав - от можна життя спочатку, а мене у голови... Коли почав казати Стефі, що не любив її ніколи, вона оскаженіла, кричала, що згубить любу́, про кого що почує... Так от ми життя крадькома і прожили... Дуже я вас любив. Життя б віддав..."
Помер батько через два роки. Серце. Сашуня знов одружився. Народилась дочка од щасливої лю́бої жінки. Життя текло спокійно, у достатку. Усі були роботящі. Ніну заміж віддав за гарного й спокійного хлопця. Вона також має дочку. Брату й сестрі вже 74 і 68. У Ніни болять ноги, вже й несила корову де́́ржали, а звичка не дає все кинути. Вони дуже дружні. Сашуня так і залишивсь Сашунею.
ID:
747616
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.08.2017 11:13:24
© дата внесення змiн: 02.02.2018 17:02:16
автор: АРИНА ЛУГОВСКАЯ
Вкажіть причину вашої скарги
|
Молодець, Аринко! Троюрідний брат (до речі, Сашуня 
) вмовляв записати, що пам'ятаю з родинних спогадів, але не майстриня я в цьому, на емоційному рівні всі ці родинні оповідання живуть в мені, але перенести їх на папір... 
У тебе вийшло! 
