|
Лінивому коту миші до рота не стрибають. Смугасті жиріють на хазяйській сметані, заробляючи у розквіті сил серцеву недостатність склероз, тромбофлебіт, гіподинамію… Я не лікар, швидше – лінивий котяра, якому навіть ліньки погуглити, які ще наслідки малорухомого способу життя загрожують подібним мені.
Вага дев’яносто кіло, аж сто дев’яносто вісім фунтів (щоб зрозуміли піддані Британської корони) при зрості сто вісімдесят, плюс-мінус пару сантиметрів – перебір. Як працівник медичної установи, наражаюсь на небезпеку судового переслідування за розголошення лікарської таємниці, та нахабно порушую закон, зливаючи інформацію про свої параметри. Я – кіт, тому нахабний, не задоволений своїми боками замість витонченої котячої талії. Де кубики пресу? Де м’язисті ноги? Куди запропав хижак, що не соромився вийти на пляж з вагою вісімдесят два?
– Не втягуй живіт! – каже моя кішка, пропонуючи переміряти пару сорочок на вихід. Справді, ходити цілий день, прибираючи спереду – прямий шлях до психічних розладів. Що там пузо і бока, я вже півстоліття не здатен контролювати поставу. Підійду до дзеркала, тернуся об нього: «Ну покажи мене, красивого!». Животик прибираємо в себе – нівроку хлопак. Став бочком, розправив плечі – стрункий і чорнобровий. Відступив від люстра, – розслабився, нічого не вдієш – така конституція. Але ж знаю, що не така. А все лінь винна, моя найстрашніша хвороба. Хто така лінь? Це нещадна якась бактерія, підхоплена у період адаптації після тривалого перебування в лавах збройних сил. Якщо бути відвертим до кінця, котові ніколи не жилося легко. Постійно у русі, весь час спина мокра і темпи життя тільки зростають. Чому це не впливає на вагу? Невротики худнуть від самих тільки стресів. У мене всього доволі: як до роботи, то вже не кіт, а кінь тигидимський – зранку починаю туди-назад, тигидим-тигидим. Не худну. Не худну-В! Та про це буде далі. Про стреси: кота, наприклад, витурили з хати. Натурально. Не гнали, – вичавили морально. Влітку 2014-го поставили у перенісся питання руба: «Єслі ти за хунту, што ш ти в укропію нє свалішь?» На той час мама вже померла, тому кіт звалив. Був стрес? Та щодня, починаючи від першої побаченої триколірної ганчірки. Тоді почалося моє схуднення, бо це був справжній цар стресів, перший з мільйона інших, від яких я тільки гладшав.
А тоді почалося нове життя. Кажуть, кошаки прив’язуються до оселі. Чули? Не всі. Що? Помийні ні до чого не прив’язані? Спростую. Придивіться до сміттєвих баків, там одні й ті самі морди весь час. Я не був прикутий ні до квартири, ні до міста, ні до нашої помийниці, звідки іноді деяких паршивих котяр забирали у столицю. Перебіг у Дніпро і поступово душа відтанула. Отак грамів по п’ять на день почав знову надолужувати, настовбурчувати вуса на запалих, було, щоках. Добре, що киця не бачила мене у найжалюгіднішому стані, бо пожаліла би ще більше. Коли вона розповідає, яким схудлим мене вгледіла, я посміхаюсь.
Від колишнього донецького кота лишився… ем-м-м, колір очей, мабуть. Уже не донецький – київський, звір згадав, коли це він був хижаком у ті давні часи, коли «ать-два, ать-два, ать-два, стій! струнко-о-о! біго-о-ом, а-арш!» Я вам так скажу: міф про дев’ять життів моїх родичів частково підтверджується. В мені співіснують і маленьке кошенятко, і досвідчений обережний міський кіт, і дикий очеретяний, страшно небезпечний звір, і ще шість іпостасей, не кожна з яких встигла яскраво проявитися, чим самого себе можу навіть здивувати. Отой, що колись бігав до своїх середньоазіатських родичів, провівши серед них трохи більше чотирьох років, нагадав про себе на початку цього року. Він, так би мовити, перекинув ще один неспалений до останку місток у те минуле, де був юнацький азарт, намагання довести власному «я» якісь новонароджені принципи, принципи суворої пустелі, де на нас, між іншим, полювали благородні захисники цієї пустелі. Однак, котяча витривалість тоді перемогла. Надійшла пора звернутись до набутих якостей, побороти лінивого домашнього Мурчика і стати Марсиком – бойовим звіром. Взяти себе в руки, якщо хочете, чи, грубо кажучи, в лапи. Одного ранку сталося перевтілення, одне з низки інших. Ще одна відвертість: коли я говорив, буцім то не належу до котів, зациклених на звичній оселі, одна сильна прив’язаність все ж таки переслідує мене понад тридцять років. Та моя пустеля, ті гори, ті міста, кишлаки, річечки, кяризи, дували. І щоранкові, майже, тринадцять кілометрів бетонки. Шість з половиною в один бік і шість з половиною – у зворотному напрямку. Недаремно мозок змусив піти навспак течії історії. Там я став сильним, не настільки фізично, як морально. Ніхто не стояв наді мною в тому, щоби змусити піднятись раніше за всіх, перемогти втому вчорашнього дня, домогтися свого – перемоги над собою, пробігти свої кілометри.
Коли у променях вранішнього сонця кіт рухається паралельно тіні і скошує на неї дещо нахабним оком, йому здається, що то тінь лева. Перші десятки метрів можуть здаватись надто тяжкими, щоб жертвувати солодким сном, але з кожним поворотом енергія намножується, він охоче долає відстань, досягаючи мети. Так, колишні дев’яносто за три місяці перетопилися на вісімдесят шість. Перший натяк на талію тішить і кінцева мета не в тому, щоб пробігати тринадцять. Байдуже. Повертаючись, кіт відчуває сили рухатись далі й далі. Життя якісно змінилося. Років так із тридцять тому він заклав сенс у слова: «Я можу». Як же йому потрібна саме зараз така впевненість. Я можу. Здатен почати від риски старту, з нуля і добігти, дійти, а як треба, то й доповзти до мети. Я можу за допомогою наведених містків скористатись колишнім досвідом, стати іншим, сильнішим, кращім, витримати змагання конкурентів, програти одну битву, але не потерпіти поразки у війні і перемогти.
А на завершення цієї історії хочеться відкрити маленьку таємницю. Повернемось до прив’язаностей. Не до хазяїна, а до житла, - принаймні так про нас кажуть, між нами котами і кішками. Я із тих, хто всім своїм котячим серцем прив’язався до Хазяїна. Мій добрий і могутній Хазяїн. Я ніколи не бачив Його, але відчуваю близькість щодня. Навіть наробивши шкоду, як ми то вміємо, я розумію, що Йому прикро, але Він не хоче вдарити мене. І цей невидимий ледве відчутний докір вражає у серце більше, ніж груба сила. Досвід і здоров’я, несподівані повороти долі – про все подбає, і заспокоїть, і запевнить, і зміцнить. Тому мої дев’ять життів схожі на нереальний міф. Не хочу на підставі пережитого, окрім лінивого котячого єства, набути ще одну небезпечну хворобу – САМОвпевненість. І якщо ви подумали, що невеличке оповідання є історією про мене, то я закликаю у хитросплетіннях долі бачити глибше, аж до джерела сили, даної звичайнісінькому смугастику, отакому як я.
22 травня 2017 року.
ID:
734788
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.05.2017 14:19:10
© дата внесення змiн: 25.05.2017 06:51:34
автор: Ігор Рубцов
Вкажіть причину вашої скарги
|
