Усі відвідувачі острова завжди дуже спішать. За декілька годин (від катера до катера) острів потрібно перетнути, попасти на його протилежний південний берег і встигнути повернутися назад. Часу обмаль. А їдуть всі на острів заради того, щоб побачити Море. Дивним є це прагнення для жителів і гостей міста, яке стоїть на самому його березі і кожен рік дає притулок тисячам відпочиваючих. Але справжнє Море можна було побачити лише там, на південному березі острова. Цей великий і рівний, як долоня, острів майже безлюдний. Жити на ньому дуже важко: своєї прісної води там немає, поодинокі дерева і кущі не дають ні тіні, ні захисту від непогоди і сонця. А сонце, південне сонце, таке ніжне і лагідне у місті, тут може бути безжалісним і жорстоким. На острові воно влітку пече немилосердно і порятунку від нього немає. Що тут робиться взимку можна тільки уявити.
Дорога, що веде на південний берег, залита водою. В деяких місцях вода ледь прикриває ступні, вона тут м’якенька і тепла. Іти по ній дуже приємно. Та на окремих ділянках вода досягає майже пояса. Ноги тут сковзають по слизькому дну вічної калюжі і йти дуже важко. Всі ці труднощі – і пекуче сонце, і складні ділянки дороги – не лякають, бо попереду воно – Море. Про його наближення завчасно повідомляє гул. Він чується спочатку віддалено і здається слуховим обманом. Та згодом наростає, стає схожим на звук тяжко навантаженого потяга, що рухається на великій швидкості. А ще через деяку мить всі сумніви розвіюються і стає зрозумілим, що так шуміти може лише воно, Море. На південному березі острова море ніколи не буває спокійним. Воно накочується на берег високими хвилями, ніби намагаючись зіштовхнути острів зі свого шляху. Зустріч із ним виправдовує всі сподівання. Це – справжнє Море. Могутнє, дуже і дике в своїй первозданній силі. Воно легко підхоплює своїх гостей, збиває їх із ніг, декілька хвилин терзає їх тіла і раптом тихо і лагідно відступає. Одним словом – робить, що хоче. Через мить усе повторювалося спочатку. Морем можна милуватися безконечно! Дух захоплює від спілкування з ним. Та треба повертатися назад. Знову по тій же дорозі, але вже без колишнього ентузіазму. З морем розлучатися не хочеться, але треба йти, щоб устигнути на катер.
Пам’ятник розташований осторонь від дороги, недалеко від пристані. Поставлений років з п'ятдесят тому, тепер має трохи дивний вигляд, наче й сам розуміючи свою недоречність серед натовпу відпочиваючих. Квітів на постаменті немає, вітер ледь хитає травичку, що пробивається через плити стежки, яка веде до нього. Здається, що час тут зупинився. До пам’ятника майже ніхто не підходить, та поодинокі постаті, що завертають до нього стоять довго, ніби заклякнувши на місці. Тих, хто зупиняється біля пам’ятника, він бентежить, викликає в душі неспокій, викликає жагуче бажання скликати до нього всіх гостей острова. Іти далі нікуди не хочеться. Тут, на цьому острові, в роки Великої війни п’ятдесят молодих добровольців на чолі з капітаном Гавриленком прийняли бій з переважаючими силами противника і всі загинули в нерівному бою, захищаючи Батьківщину. На постаменті напис: „На вічну пам’ ять від вдячних нащадків”. Та рідко хто звертає на нього увагу...
Який Гавриленко, який острів, яке Море, - ця замальовка до чого? Це реклама? Чого? Це ЕСЕ?
Що таке Джерипгач? Вперше чую.
В чому прелєсть подачі твору - в його розумінні, розумінні з контексту.
Срамота ...
