Навпроти мене сидить чоловік з такими добрими очима, що мимоволі посміхаєшся йому.
- Курчат везу, - каже він мені приємно і всміхається у відповідь.
- О! - сміюся я.
- А коли автобус їде? - питається.
- Через десять хвилин. Якщо у вас якісь справи, то встигнете.
- Добре, - голос був тихий, але якось він умів вкладати у свої короткі слова і вдячність, і усю доброту світу.
Він турботливо поставив коробку на сидіння, і вийшов з автобуса, тихенько посміхаючись.
Коробка стояла з виглядом, наче у ній були не курчата, а якісь папери, чи то що. Проте один чи то зляканий, чи то надто сміливий, скрикнув, а за ним - і другий, третій - і у мене одразу зникли будь-які сумніви.
Курчата сиділи у тій коробці в глибокому замішанні, не знаючи, що ж з ними робитимуть, і чому так темно навкруги. Вони хвилювалися.
Мені хотілося їм сказати, що не слід боятися, ви скоро побачите такий прекрасний весняний світ навколо, - не такий, як у цьому місті, а прегарний, зелений, чистий, де ви пастиметеся на зеленій травичці, а де, може, й знайдете маленького хробачка.
І світ здаватиметься вам вічною весною.
Проте вони не могли зрозуміти мови.
Тоді прийшов чоловік, і я сказала:
- Голос подають, - і засміялась.
- Бояться, - він сказав так само, тихо й доброзичливо, наче бачив мене наскрізь й не бачив там нічого злого.
Я нічого не відповіла, лише посміхнулась йому, як своєму відображенню.
"Бояться" - так вразило мене це слово, що я уявила себе на місці тих курчат у коробці. Неначе то не курчат брали сумніви та страх перед невідомим, а мене.
Щось під моїм серцем боялося.
Щось там зачаїлося, й чекає-вичікує свого часу. Не знає воно, чи його зрозуміють, чи будуть показувати пальцем на нього, чи може, притулять до іншого серця. Чи побачать, яке насправді воно красиве й щире?
Воно так надіялося, але боялося.
Воно було прекрасне, справжнє і таке хвилююче...
ID:
722735
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.03.2017 20:49:43
© дата внесення змiн: 14.03.2017 00:35:19
автор: Олена Грикун
Вкажіть причину вашої скарги
|