З барлоги лихої, страшної,
Що світ у неї упав,
Дивилися очі весною
І плачучи добротою,
Ловили роззявлених гав
Вони сумували великі,
Гадали ”… та ми не страшні”
Чому ж ті душевні каліки,
Бажаючи щастя до віку,
Не бачать моєї весни?
А люди гнітили ті очі,
Винили в проблемах своїх,
І кликали в поміч охочих,
Усіх «небайдужих» хто хоче
Гострити палю для них
Боролися очі, гарчали
Майже всю кров віддали,
Та якось зимою зачахли,
Паленим в повітрі запахло
І очі здалися сумні
Вони відступили, забились
У найпотаємніший кут
І останній раз ще завили,
Запили, заїли, вкусили
І сонцю віддали дух
Ой, що розійшлося по світі!
Байдужість людська утекла,
Куди ж усю злість ту подіти,
На кого її напустити,
Щоб знову набратися зла?
А очі вже з неба дивились,
Й лилися сльозами дощем
І в хмари, як в стіни побились,
І в Бога на землю просились,
Щоб з ніччю боровся вже день
Вони хотіли світитись,
Вмикати душі ліхтарі,
Вони не хотіли вже битись,
Вони хотіли миритись
І бачити мир на землі
Бідні наївні хороші,
Що нам з вашОї́ журби
Очі великі, тривожні,
Що у людей всіх так схожі
Не бачать своєї вини…
Дякую, Христино, що сподобалось 
Мені сподобалось 
