Узявши в серця свОго краплі крові,
до сходу сонця назбиравши роси,
додав до них із марень кольорових
невиплакані серед ночі сльози.
Він сумішшю перо своє зволожив
і, сховані на дно, душевні мрії
рядками вклав на паперове ложе,
окрилений рожевістю надії.
Серцебиття підказувало ритми,
від рос світилась чистота пориву.
Писав, неначе йшов по лезу бритви,
римоване палким коханням, диво.
А потім він ішов, як Бог по хмарах,
своє кохання між рядками віршів
до неї ніс неоціненним даром,
простий папір палав вогню палкіше!
В очах його світились тихі зорі,
а в скронях стук, неначе грім небесний,
коли поклав у радісній покорі
до ніг її поезію із весен!
...Та цим коханої він не зворушив,
в очах її давно кохання згасло!
ВзялА дарунок порухом байдужим
і в нього загорнула булку з маслом...
