Його батько був проконсулом Азії, мама була поважною жінкою, яку в народі називали матроною.
...Тепер він сидів на коні й повільно вглядався на пагорби по той бік ріки. До нього підійшов сотник Корнелій, який був одним із полководців цього чоловіка. Він промовив до нього:
- Бачиш? Там йдуть дими з Чезени. По-моєму, готуються до відбиття нашого нападу. Скорше всього, оптимати не захочуть віддавати місто в твої руки.
- Хай живуть, - сказав чоловік через кілька секунд, - Ми по них ще повернемось. Вони - не наша ціль.
- Але ж вони можуть нам загрожувати з тилу!
- Ні, не можуть. Навіть зараз є шанс, що вони до нас приєднаються.
Після цього чоловік промовив:
- Каніна, бери дві когорти зі свого легіону і розвідай місцевість. Можливо, чезенці й справді здадуться.
- Добре.
На небі сяяли зорі. Під ясним небом сотник Каніна вів так звані "залізні когорти", яким не могли протистояти навіть шалені французькі вояки.
За спиною чоловіка були насичені вісім років, де він воював, подорожував і вів власний щоденник, передаючи привіти своїй мамі та пишучи, як в нього ведуться справи. Йому корились всі французи, які тільки могли бачити його на власні очі. Тепер перед ним стояв тяжкий вибір. Настільки тяжкий, що він довго не розплющував очей, немов ввійшовши в нірвану. Це були питання життя і смерті, які його мучили останніми місяцями. Ким він буде, якщо він це зробить чи ні? Чи підуть за ним його солдати? І що станеться в майбутньому?
Його думки раптово перервав Каніна, який заявив:
- Аве, пане! Чезена в наших руках. Жителі відчинили нам ворота. Ніхто не постраждав.
Подумавши ще кілька секунд, чоловік обернувся, посміхнувся, але не відповів.
- Пане?, - здивувався Каніна.
Але чоловік не мовив ні слова.
Його солдати вже спали стоячи, дивлячись на небо. Подекуди лунали голоси:
- А ти бачиш тих світлячків вгорі? Так блищать...
- Ага... Чуєш, а твоя жінка прислала тобі посилку з Капуї?
- Та наче. Трохи сувенірів з відпустки, їжа та намальований моїм малим портрет. Мені так зараз сім'ї не вистачає...
- Мені теж. Я обіцяв своїй, що вернусь в Остію через рік, але досі не зміг. Вона все ж розуміє, що я роблю там, за тисячі миль звідси...
Або:
- Доміцію, ти вставив нове древко для пілума?
- Так. Придбав у одного купця з Массалії. Всього лиш 3 монети просив за послуги.
- Ого... Я от у свого майстра з Анкони просив - то ніц не вийшло з того. Не та якість.
- Не та якість...
- Хлопці, та є один нормальний.
- Тільки не кажи, що Антоній з Риму. Його перехвалюють.
- Та ні. Пам'ятаєте Хандара, який потрапив до нас в полон під Дурокорторумом?
- Ну.
- То він мені за 1 монету і древко поміняв, і ще й різьбу красиву зробив. Звіриний орнамент називається. Тре' буде пацанам вдома показати.
Після двох годин простою чоловік на коні нарешті промовив:
- Корнелію, кажи Каніні та Павелові, щоб шикували солдат.
Поки та процесія тривала, старий подивився на небо, простягнув долоню, випростав вказівного пальця і, повернувши ним трохи направо, сказав:
- Там Рим.
Зрештою легіони були готові до бою. Тоді чоловік тяжко видихнув і сказав:
- Оптимати, я прийшов. Жереб кинуто, - і з цими словами перетнув річку.
За ним пішла армія.
Так почалась війна. Зі складного жереба вояки й людини Гая Юлія Цезаря.
IV.II.MMXVII
