…Постріли налякали зграї безпритульних ворон, змах чорних крил – і ось уже сотні загублених душ здіймаються в глибоке синє небо, зблискують цятками сонця в цій глибині і скорботним мереживом падають кудись за дерева на поля.
Вечірнє сонце облило все навкруги золотом,і здивовані очі немовляти запитали в осінніх дерев: чому навкруги так холодно та пусто? Чому чорні дерева плачуть від сірого дощу, а яскраві хмари летять надто високо, щоб хоча б промовити до них слово…
Прокинутися з-під клоччя мокрої землі, підвести голову догори і замість холодної осені побачити яскраве гаряче літо. Хоча б осіннє «бабине»… Випростатися, ступити на зелену траву, одягнутися в золотаве проміння тепла…
На ріллі де-не-де ще біліє вранішній сніжок, марно намагаючись прикрити собою хоч якось темні сліди крові. Білі цятки холоду на чорній землі.
…Огорнув смуток. Пройтись сірими туманами і не побачити нічого, бодай трохи схожого на сонце. Дивитись вдалечінь, мріючи про щастя, та постріли, постріли, постріли, гавкіт вівчарок і червона, гаряча кров в цьому маренні смутку. Війни? І знову з’явиться нова рілля, ховаючи тих, хто хотів би дивитися на небо і мріяти про далеке-далеке щастя.
Ще іноді проходять мимо черстві, огрубілі люди зі смертю в руках – болі. Ці болі, як сизий вітер, холодні та байдужі, без душі та власної волі, і смерть в їх руках – лише засіб вираження свого нелюдського «я», страшного та водночас безликого і розмитого, як… Як жахи в темноті? Як холодні дощі похмурого вечора? Як роззявлена паща величезного звіра? Хто вони?
З холодних клубів туману знову вийти на сонце. Повернутися назад, в те сизо-сіре життя… Війни? Ні, мабуть, легше зоставатися тут і гріти руки під променями хоча б осіннього, та проте ж сонця. Зрозуміти, чому там, за межею життя сірі хмари та осінь? Чому з’являються біля сіл та серед степу рілля за ріллею, і навіть густі снігопади та рясні дощі не можуть заховати сором людства – пурпурові плями крові на землі та пусті очі ляльки, у котрої назавжди зникла десь в туманах власниця?
…Постріли налякали зграї безпритульних ворон, змах чорних крил – і ось уже сотні загублених душ здіймаються в глибоке синє небо, зблискують цятками сонця в цій глибині і скорботним мереживом падають кудись за дерева на поля.