Цікаві відкриття про себе (черговий нецікавий самоаналіз)
Завжди така усміхнена, привітна і добра. Завжди готова прийти на допомогу. Так здавалося і вам, і мені. Ліміт доброти вичерпується по днях.
Що буде, коли моя веселість повністю вичерпається і я покажу своє істинне обличчя? Хто з моїх друзів залишиться біля мене і прийме мій новий образ втомленої і ні в чому не зацікавленої людини? І хто намагатиметься допомогти мені виборсатися з цього болота й не зможе? Хто з вас вважав, що важить щось для мене?
Лише зараз усвідомила, яку жорстоку маску носила останні роки.
Віршів стає все менше і менше, бажання писати, що було моєю єдиною надією стати кимось у цьому житті, по краплі зникає. Поодинокі поезії сповнені відреченням від реальності та безнадією.
З подивом усвідомлюю, що уподібнилась підліткам з суїцидальними думками, яким набридло жити у п'ятнадцять. Проте не хвилюйтесь, дрібку почуття відповідальності та турботи про рідних я маю. Самовбивство - це відразливо. От якби можна було просто забутися, зникнути.
У чому причина? Як у голову абсолютно нормальної, повноцінної і здорової людини закрадається така маячня про безсенсовість світу та безперспективність життя? Не можу назвати жодної вірогідної причини. Що наштовхує цілком здібну й талановиту людину на рішення, що знання та навчання - це безглуздя? Відсутність кохання? Нестача розуміння? Людини, якій можу відкритись? Слабка воля? Лінь?
А як знайти вихід з цієї пастки? Не так: як захотіти знайти вихід? Адже є ще один нюанс - навіть якщо хтось і схоче мене звідси витягнути, то я цього не захочу. Мені подобається тут бути. Я люблю свій темний занедбаний світ і нікого сюди не впускаю. Чи взагалі треба комусь відкривати своє істинне бачення на світ? Чи не зробить це боляче іншим? А може, знайдеться якась людина, котра розумітиме й розділятиме ці погляди на світ? А краще, навпаки, своїм прикладом даватиме стимул до життя?
Хоча ні. Є якийсь неймовірний егоїзм у коханні заради того, щоб наповнити сенсом власне життя. Хіба не правильніше любити, щоб приносити щастя іншому? А мені чомусь здається, що я можу кохати лише для своєї вигоди, для того, щоб жити. Вчора я почала сумніватися, чи взагалі когось покохаю; чи можу я? Кажуть, що любов прийде тоді, коли її не чекатимеш. Я навіть уже не чекаю, лише дедалі більше заглиблююся у себе. Можливо, почуття колись і прийдуть, просто може бути вже запізно. Проте як же смішно: як може зневірятися у коханні, якого ще ніколи не знала, шістнадцятирічна майже-дитина?
Жити у вигаданому світі краси та мрій було дуже приємно. Деякий час.
Дивитися на красивий Місяць і розділяти з ним почуття теж приємно. Але що далі? Не можна робити мрії та уяву сенсом життя, бо вони колись вичерпаються, а усвідомлювати реальність дуже боляче.
Відчуття руйнування, приреченість.
Може, це лише зима та холод так на мене діють? Як добре, що незабаром весна, і знову все по колу.
Зникаю. Проте не у семи барвах та мільйонах відтінків неба, а у пустці та темряві. Так приємно насправді. Якщо б зникнути назавжди.
...знову купа шкідливого й непотрібного самоаналізу. Хіба не простіше бути тупою?
щось подібне і в мене проскакує
